Коммунарец

Капут смітникам!

1 Сигнал без застереження

2025рік. Липень. Субота.

Місто накривало пітьмою. Небо почало швидко затягуватися тяжкими хмарами. Налітав поривчастий вітер, несучи із собою пил і дрібне сміття. Мабуть погода починала змінюватися ще на гіршу, що була вдень.

Перехожих у сквері майже не було. Не дивлячись  на те, що вдень стояла невиносна спека, а зараз стало прохолодніше, ніж у квартирах, люди сиділи по домівках, включивши кондиціонери і щільно позакривавши вікна.

Мало кого цікавило те, що відбувалося на вулиці, бо всі увімкнули світло на кухні і підраховували свої добутки. Життя в останні десять років знову стало нестерпним і чергова всесвітня криза забирала у людей останні залишки добробуту і совісті. Всі зайняті особистими проблемами і чхати вони хотіли на навколишнє середовище і на сусідів, аби тільки вижити… чи зберегти від всевидючого ока податківців свої не задекларовані прибутки. Вся нова система оподаткування не залишала жодного шансу щось приховати. Тому мало кому було цікаво, крім їхніх прибутків, чи є ще заворожливий схід чи дивний захід сонця… За це не треба було платити, а тепер ніхто не вірив, якщо не заплатять. Та й на що дивитися – ні яких там тобі розваг, ані кровожерливих вампірів… І взагалі – одна витрата часу. Краще напхати черево, якщо є чим і до ноутбука, подивитися хто там чим розважається у світі.         

Системи слідкування, вмонтовані у плафони ламп вуличного освітлення, засікли об’єкт «Р52» і через декілька хвилин мали достатню інформацію, щоб передати її до центру.  Центр як завжди, без зайвої напруженості, отримав повідомлення через супутник зв’язку, опрацював і тому сигнал був звичайним: «Наздогнати, захватити і знешкодити». Об’єкт «Р52» не визвав ніяких засторог у сигналі. Це не була якась там палка, кинута людиною зі словами «Апорт!» для собаки, яка завжди летіла зі швидкість, понад дві СВ, тобто  дві сили вітру, який міг би дути. А ті собаки як люди, треба ж їм під кожним деревом поналивати і залишити своє лайно… Коти краще в цьому плані – ті хоч закопують. Але бабусі, шанувальниці улюблених котів дістають… понакидають їжі, яка потім гниє і смердить… Та цьому всьому центральний ЦПС (центральний процесор сміттєзбиральників), як і решта помічників, не придавали значення, бо вони були тільки механізмами, без сенсорів запаху і без алергії на собак і кішок - їм було байдуже до тих котолюбів, собаководів та їх улюбленців, ще й птахівників…

Нечутно надісланий сигнал розбудив процесор СК-Д (комп’ютерізований сміттєзбиральник - довгорукий), вивів його із стану збереження енергетичної системи. Нові плутонієво-радіаційні енергетичні батарейки мали довгий строк експлуатації, але були недешеві. Тому КС наче ціпеніли, коли не було роботи, заховані будь у якому недоступному для перехожих місці. КС-Д ховався на дитячому майданчику у стойці гойдалки і коли система завершила перевірку його готовності, відкрилися дверцята, в які і виїхав на виконання завдання сміттєзбиральник. Тепер вся енергія йшла на забезпечення діяльності механіки і процесора.    

Висока нескошена трава у підвір”ї заважала просуватися до заданої цілі. То заплутувалася у колесах, то била по лінзах нічного бачення, наводячи мерехкотіння в системі навігації. Але GPRS працював відмінно, не збиваючи з пантелику налагоджений механізм орієнтації. З потугою працювали кулери, всмоктуючи і очищуючи повітря від піднятої вітром пилюки, забезпечуючи безглючну роботу процесора СК-Д.

Впертості механічного пристрою позаздрили б люди. Бо не зважаючи на вітер, сніг або спеку, вони виконували вказівки центрального ЦПС. Тому трава, або щось інше, не були тою завадою, яка б заважала виконати завдання безпосередньо виконавцям.

Ціль постійно змінювала напрямок. Іноді треба було піднімати камеру наведення, бо із-за високої трави можна було наїхати на дерево чи лавку у сквері. А це затримка у часі і затрати енергії. Тепловізор засік людину, яка майже повторювала рух об’єкту пошуку «Р52», в припущенні ЦПС – папірця. Треба було допомогти людині, щоб зберегти їй час і енергію.  Мабуть вона совісна і хоче підібрати сміття, щоб не засмічувати… А то ще в темряві може спіткнутися… А КС пристосовані до роботи у темряві, як закладено в програмі, бо попри всі добрі наміри їм би прийшлося працювати на більшій території, як би їх засікло ОБСС, та ще й за ті ж самі кошти…

             КС-Д задіяв систему СВ «Стрибок випередження», якою користувалися тільки за крайньої необхідності, бо забирала багато енергії, і завдяки пружним стрибкам вже опереджав людину на декілька метрів. Пружні штовхачі відштовхнули КС від землі ще раз і той упіймав у повітрі хрусткого папірця своїми довгими шланговими захоплювачами точно у точці захвату. Приземлення відбулося м’ягке, в штатному порядку. Захоплювачі виконали допоміжну роль у балансуванні при приземленні і почали скорочуватися до необхідної довжини тільки після успішного контакту з землею, щоб почати засовувати папірця до приймальника, де мала відбутися папірезація, тобто визначення подальших дій - до переробки, в смітник або на збереження. Приймальне вікно було колишнім приймачем касет відеоплейєра «Panasonic» і на цей раз також відкрилося без сторонніх звуків, готове почати прийом нової жертви цивілізації.

            Механізм СК-Д стряснувся від сильного удару, від якого почали вимикатися всі системи керування. Звуковий датчик ще встиг передати отриманий сторонній сигнал типу «Твою мать…» і останнє, на що хватило потужності – увімкнути маячок свого знаходження… Із знеструмлених шлангових захоплювачів на траву випали 100 долярів США…

            Людина підскакувала на одній нозі, лаючись навкруги… Ступивши ногою, якою бив по чомусь невідомому, але спритному, застогнав від забою і почав вглядатися у пітьму, де лежало… оте, схоже на інопланетного прибульця… Обережно пересвідчившись ногою, що оте не ворушиться, схватив хрустку купюру і озираючись, побіг стрімголов із скверу.

            ЦПС вперше за свою роботу отримав дивний сигнал від СК-Д із звуковим повідомленням. Він знав тільки свого батька, який його створив, а про матір він ніколи не  чув… На запит СК-Д, що той мав на увазі, той не відповідав…

Позаштатна ситуація №2 «СК поза зоною!»

Але з’явився сигнал маячка, який вказує, що СК-Д в зоні!

З даху дев’ятиповерхового будинку майже беззвучно опускався гвинтокрилий СК-П (повітряний). Він завис на хвилинку над місцем розтрощеного СК-Д, а потім знову злетів на дах будинку.

З потайних дверей дитячої хатинки виїхав СК-Е (евакуатор) і поспіхом поїхав до місця загибелі СК-Д. З його камери не з’явилося жодної сльози, це була його робота – провести евакуацію решток сміттєзбиральника до місця сховища понівечених СК. Потім їх перероблять на нові, а якщо не придатний до ремонту – то на утилізацію. Він вже багато відвозив на переробку, але такого скаліченого ще не бачив…

«Мабуть йому вже гаплик…» - СК-Е передав сигнал на ЦПС.

«Евакуювати терміново. Нічого не залишати» - отримав вказівку евакуатор.

Евакуатор зібрав всі частини бувшого СК, просканував місце.

Під’їхавши до закритого вікна підвального приміщення будинку, пропищав код, після чого йому відкрилися дверцята. Так само без емоцій скинув залишки СК у підвальну темряву і від’їхав від дверцят, що зачинялися.

2 Таємничий підвальний

2025 рік. Тиждень потому.

Санька не мав ніякого відношення до бомжів до останнього часу, врешті він майже взагалі їх не помічав до цього року. Він працював на хімічному гіганті майстром аміачного виробництва і мав пристойну зарплатню, що дозволяло йому купувати щось до хати і догоджати дружині. Але рік тому мирова криза добряче скоротила виробництво міндобрив і аміак не мав збуту, тому хазяї заводу вигнали половину робітників на вулицю. Потім простояв на біржі праці півроку і ще протримався якось.

Але останні півроку він вже бомжував з новою з подругою, корінною місцевою бомжихою Люською. В нього ще залишалися картки громадянства, що дозволяло йому отримувати гроші за здані пляшки і папір. Без тих карток люди не могли офіційно існувати, якщо не платили податки. Тому Люсьці він був потрібний як носій світла в темному царстві людського дна. Вкрасти в нього було не реально, бо всюди на приймальних пунктах стояли визначники відбитків пальців – тому вона і проявляла до Санька прихильність і турботу, а не зовсім з-за того, що він подобався їй. Достатньо їй було і його попередника, який тільки їв, пив та ліз до неї з похітливими намірами. Цей був освічений, з ним ще було цікаво, коли він розказував про життя самодостатніх людей. Вона засинала під його розповіді із фільмів, або під якусь пісеньку… Дружина вигнала його з дому і виписала його через суд, щоб не платити за нього квартплату, бо неофіційним безробітним не надають субсидій.

«Я б такого не вигнала,» - іноді думала Люська, дивлячись в спину Санька, який ніс сумки з пляшками  – «Хоч не багатій, але добрий, чесно ділиться здобутками. Він казав, що йому всього 39 роки, але на вигляд під 50. Можливо триденна щетина чоловіків так старить… Поголиться на дачі, може й притулюся до нього, якщо не нап’ється… Мені хоч за сорок, але ще не пересохла, як стара вишня…»

Сьогодні вони мають добре заробити, бо назбирали багато пляшок за останні дні. Бігати з невеличкою кількістю пляшок небезпечно, навіщо нариватися на зайву увагу і підозру.

 Тому вона як завжди стала за кутком будинку, споглядаючи, як Санька проходив контроль відбитків, виставляв здобич і отримував електронні гроші на картку. Він вже повертався і весело посміхався їй, помахавши карткою, наче щоб почути дзвін монет…

- Хватить нам на декілька днів, Люсю, щоб сховатися і носа не показувати, кому не бажано…

- Тоді йдемо до магазину. Скупимося і на «Дачу», відпочивати…

- Ходімо, поки поліція нас не перевірила і не запровадила у місця відпочинку у кращому випадку, а то можуть й набити по пиці, або щось повісити на душу.

У магазині купили самої найдешевшої ковбаси, хліба, пляшку оковитої і три пляшки пива.

- Я піду один до «Дачі», відкрию замка, тоді через деякий час і ти підійдеш, зрозуміло?

- Авжеж, не вчи вовчицю своє кубло схороняти.

«Дачею» вони називали затишне облаштоване підвальне приміщення в одному з домів, де іноді їм добре відпочивалося. Колись власник підвалу зробив ще підвальчик, мабуть для схову картоплі від злодіїв, та добре замаскував, щоб ніхто не знайшов. Доволі вдало зробив таке приміщення - десь два на два метри і обклав цеглою. Взагалі то, вони туди навідувалися на часто, тільки коли треба було спокійно пожити декілька днів, а в інші ночі вони завжди ночували в різних місцях, щоб їх не засікли і не відправили до приймальників. В цьому домі працював прибиральник, який ставився до них з розумінням і не здавав їх. Правда вимагав, щоб був порядок у підвалах і іноді приходилося прибирати за іншими бомжами, які все ж такі час від часу тут з’являлися. Але вони не знали потаємне місце «Дача» у підвалі, і поки ще ніхто його не виявив, навіть працівники ОБСС, які нишпорять усюди.       

            Тому, зберігаючи конспірацію, у вечірній час, коли мало хто вже гуляв або ж швидко пробігав з роботи додому, побоюючись злодіїв, першим йшов до «Дачі» Саньок, відкривав двері із врізаним замком, ховався, а потім, якщо все тихо - заходила Люська. Кожен раз, коли вони заходили до підвалу, чекали поки вуха та зір адаптуються до темряви після шуму напівтемних вулиць, щоб уловити найдрібнішій шурхіт у цих катакомбах.

Окрім монотонних плюмкаючих крапель води і шарудящіх від потоку води труб все було звичним. Але від тих звуків волосся на голові іноді ставали дибки, якщо занадто вслуховуватися у тишу… Чи то уява наведе примару із тіні, висвітленої нещасним ліхтариком, чи то дріт якийсь зачепиться до куртки – Люська ніяк не могла звикнути до такого і хваталася за руку Саньки, щоб зовсім не зімліти від мурашок, які плодилися на її шкірі зі швидкістю, набагато більшою, ніж вони просувалися по підвалу.

«Добре, хоч у цьому домі підвали чисті, прибрані… А то є такі, що навіть бомжам страшно – сморід від прорваної каналізації, здохлих котів і собак…» - думав Саньок, перелазячи через труби, - «А як наткнешся за померлого бомжа – то зовсім знудить до запаморочення, але ноги самі винесуть, подалі від гріха і поліції…»

Він вдарився головою за край панелі і ледве стримався, щоб не дати волі лайці. Та якось при жінках було соромно і тільки сильно почав терти забій на голові, стогнучи і видуваючи шиплячі звуки, явно не доброго змісту.

«Який ідіот так спроектував підвали цих панельних будинків – всі комунікації проведені посередині? Пройти добрій людині неможливо, щоб не забитися… От у нас в домі, збудованому за … за Хрущова… Експериментальний був… Всі комунікації попід стіною, можна було в’їхати на машині в першому під’їзді, а виїхати у восьмому… Правда потім перегородили, щоб діти не бігали – чисто і приємно там навіть жити.» - згадалося Саньке, поки розтирав лоба. 

- Вже майже дійшли, Люсю…

Відлуння його слів швидко зникло у цьому замкнутому просторі, в якому не то що людині, але й відлунню немає де розвернутися…

Саньок рвучко повернув ліхтарик і свою голову до отвору у стіни… Там наче щось промелькнуло із зудінням. Холодок пройшовся по спині…

- Ти що, Саньок, - Люся схватилася за його руку і кульок з пляшками ледве зачепив трубу.

Дзвін скла обірвався раптово, але по трубах побіг вперед грохот, резонуючи з нервами людей.

- Обережніше, - прошепотів Саньок… - Усіх примар скличеш сюди на запах горілки… - тихо засміявся  і вдихнув не дуже упевнено – Здалося…

- Я вже хочу до туалету – прошепотіла Люся у відповідь.

- Зачекай, буде тобі і туалет, і ванна… – сказав якийсь скриплячий механічний голос з темряви, спародіювавши давню фразу.

Люся з переляку зовсім налягла на рукав Санька, що той втратив рівновагу і різко нахилившись, вдарив пляшками по бетонним брилам, які розбилися разом з лайкою Люськи. Ліхтарик вилетів із рук Санька  і полетів під труби, ледве освітлюючи підвал. Та той встиг оком побачити якусь невелику потвору збоку від себе метри за два, яке висіло під стелею на якихось шлангах, а замість обличчя був  перекошений та щербатий рот, який щось нагадував касетницю від відеоплейера. З боків було навішано всяке начиння, яке відблискувало лінзами у мерехкотінні летучого ліхтарика.

Воно, незрозуміло, дивилося чи ні на борсавшихся у напівтемряві двох людей, а потім запропонувало:

- Може підсвітити? – і ярке блискуче палахкотіння блискавок зі звуком замиканням проводів високовольтної лінії освітило підвал, аж до виходу.

Кинувши свою поклажу, Саньок з Люською кинулися від джерела світла, б’ючись головами у панелі з криком і вереском. Їм навздогін лунав дикий регіт і незгасаючий шквал шкварчання блакитних блискавок…

- Відтепер, тут моє пекло, - заскреготала тихо їм наостанок потвора і вимкнула електрошокер…

3 Позаштатна ситуація без коду

            2025 рік. Передостання неділя. Опівночі.

            Старенький мобільний телефон засвітився і затрясся, видаючи стару знайому мелодію…

Семен вже знав по мелодії, що надійшло SMS-повідомлення. Зазвичай, як склалося, всі добрі повідомлення надходять вранці, як і всі ранкові телепрограми. Всі радуються, п’ють каву, здатні до легкого гумору і головне – бажають доброго дня всім. А потім починається щось незрозуміле – починають нервувати, діставати одне одного, лаятися… Під вечір зовсім доходять, не маючи сили реагувати на зовнішні дратівники і заходять у ганделики, щоб вибити пройдений день як кілок кілком. Може комусь захочеться вилляти все, що накопичилося у душі за день комусь іншому, якого ще не дістало життя за день. Наче полегшає. Приходять додому – і за телевізор. А там… Все, що віддав у ганделику, повертається назад. Наче все, що можна зібрати поганого – ретельно відбирається і ллється з блакитних екранів у новинах, фільмах, криміналі, або у передбаченнях про кінець світу опівночі... Чому не навпаки, щоб люди раділи і спокійно лягали спати, а зранку задумувалися про день грядущий…

Що може бути доброго в тих SMS-повідомлення, глядячи на ніч? Побажання на добраніч?

Щось мало отримував Семен такі… Але чому бувати, тому не минати…

            Повідомлення було від ЦПС. Подумавши зарання про можливість поганого, Семен не знайшов будь-яких причин для хвилювання, тому спокійно продивився повідомлення.

            «Позаштатна ситуація №6. Все ОК» - чітко і зрозуміло для посвячених.

            «Шкода СК…» - подумав Семен, -«Не тільки матеріальні витрати, але й загублений витвір інженерної думки. Я ж їх як дітей люблю, кожного особисто складав і налагоджував… Що могло призвести аж до його утилізації? Само собою, вони не були розраховані на потужний землетрус, але все ж таки мають додаткові системи самовиживання. Та врешті, все прибрано, як повідомив ЦПС і нема чого турбуватися. Вважатимемо, що поганих наслідків не буде. А СК шкода… ».

-          Ну от, все о’кєй, а вже не дуже спиться…

«Може то старість підкралася, бо всім старим вже не спиться з самого ранку. Встають, тільки-но півні проспівають. Вже скоро буде шістдесят, а до пенсії ще десять років, а на такій роботі  можуть і замінити. І так своїх п’ятнадцять років відмів мітлою. Багато чого змінилося, а мітла так і залишилася головним знаряддям прибиральників, без змін в конструкції. Добре, що мої сміттєзбиральники допомагають вночі. Вдень, якщо побачать, то можуть взагалі збавити норми за механізацію і автоматизацію. Згадую свій перший пилозбирач… З ровера зробив трьохколісний – їдеш собі зрання тихенько, педалі крутиш і чистенька доріжка позаду… То вже доложили деякі і приходили начальники і винюхували, з натяками впровадження цього нау-хау і зменшити прибиральників при цьому. Ледве відбрехався – сказав, що якомусь інвалідові відремонтував коляску, щітки для красоти причепив і той поїхав собі кудись…»      

             Прокинувся Семен у неділю як завжди, без дзвінка, рівно о п’ятій ранку. Не спиться вже. Марина ще спала, посміхаючись уві сні як дитина.

«Головне, що не хропить, на протязі всіх п’ятнадцяти років, з тієї ночі. Або дня знайомства.

Сміється, коли згадує своє знайомство з прибиральником, який складав картон у коробку біля смітника, рифмуючи їх віршами. Дивно… Кожну середу біжить з роботи до головного парку Шевченка, де я чекаю з квітами і читаю їй нового вірша… в цю середу читав їй старий, написаний ще російською мовою:

Бывает в жизни все, бывает ничего,

Вопросов наших больше, чем ответов,

Устроен мир так этот не спроста,

Задуматься нам надо чаще, чем всегда.

Назначили свидание у городского сквера,

Переживаем и страдаем как всегда,

В сомнениях рождается не вера,

А страх и ужас в наших головах.

Что хочешь ждать, то и получишь,

Хотите стать друзьями, станете такими,

Хотите женщину для дома, Вы найдете,

Хотите время провести – Вы проведете.

Сомненья прочь, иначе нет дороги,

Букет цветов, а может просто поцелуй, 

Стихом сегодняшним украсьте свою душу,

Влюбленный взгляд - и Вы уж на коне.

Стремитесь к лучшему, боритесь,

Пусть даже часто что-то не понять,

Останови мгновение, подумай,

Возможно, это просто, как вода.

Пускай она течет как бесконечность,

Пускай горит, как пламя у костра,

Увидишь жизнь в движении, тогда,

Поймешь, быть может,  это не спроста…»

Він вмів тихенько збиратися, щоб не розбудити кохану дружину. Вона ніяк не могла збагнути, як це йому так вдається. Попив чаю і пішов подивитися на позаштатну ситуацію з СК. Техніка є техніка, все рівно потрібно контролювати людині.    

Машина зробить тільки те, що їй вкладеш і не більше. Вже створили думаючий штучний розум, який міг б приймати самостійні рішення. Хоча хто його знає – буде від нього користь чи більше шкоди? Ні, взагалі то машини багато чого знають і можуть прорахувати складні ситуації і дати пораду, але… Що бракує штучному розуму до повної подоби людині? Почуття. Машина сильна без почуттів, їй байдуже до чиїхось сліз і радощів. У людини є ця слабкість, що робить її вразливою, навіть коли гадає, що вона сильна. Теж саме кохання – палке при взаємності і руйнівне при необережності. Відданість і самопожертва з одного боку і егоїзм з нелюдяністю з іншого… Навіщо машині це? Вона не створена для того, щоб самознищуватися.

Вночі пройшла громовиця з дощем і тому вранці дихалося свіжо і трохи морозно, попри те, що літо було у самому розпалі. Липа вже майже відцвіла, збитий цвіт купами назбирався біля бордюрів, причавлений розплавленою багнюкою. Повітря було насичене медовим сиропом липового цвіту. Не дуже й квапилися бджоли збирати той пилок, в якому мабуть більше було діоксину, ніж корисних речовин, екологія зовсім зійшла з рейок відродження, вже не перетравлюючи шкідливої діяльності людства. В сільській місцевості, подалі від міста ще можна було почути кволих бджіл, а у місті навряд чи, схоже перетравили їх гербіцидами, чи може поїли їх нові мешканці - богомоли, які появилися тут зі зміненням клімату, або… Хтозна…

По дорозі до роботи Семен мало кого зустрів з перехожих, тільки поодинокі бігуни з навушниками. Незрозуміло було, хто вже прокинувся окрім бігунів, а хто ще спить, бо зоря вже розгорілася і по вікнах гуляло ранкове сонце і своїми відблисками змушувало прикривати віки…

У сквері на дитячому майданчику так само стояли гойдалки, як і напередодні, відблискуючи свіжопомитою під дощем фарбою. Біля лавок трохи затрималося липового цвіт і між брусами були засунуті жерстяні банки з-під пива. Пройшовши сквером Семен не побачив нічого підозрілого, що нагадувало б про події цієї ночі.        

            У дверях його комірки, чи офісу, як полюбляв говорити Семен, його привітав приємний жіночий голос:

            - Доброго ранку…

            - І тобі доброго. Розпечатай-но звіт про події цієї ночі…

            У тумбі під скатертиною щось прострочило і у ящик випав віддрукований аркуш.

            - Небагато інформації, - сказав Семен, прочитавши надруковане, - але добре, що все обійшлося. Піду гляну на нашого друга…

            У підсобному підвальному приміщенні комунальні працівники зберігали свої інструменти і різні матеріали. Всі поробили собі комірки, щоб інші не посягали на їхнє майно. Загальне приміщення трохи було завалено дошками, залізяччям і різним барахлом, яке збирали працівники для особистих потреб на дачі, або для того, щоб здати до приймальних пунктів.

            Семен зробив собі окрему комірку з дверима і з навісним замком, де зберігав пісок і різне начиння, а саме – всіляку побиту електроніку і запчастини, а також пляшки і макулатуру. Там і був схрон для складання зламаних СК і призначених для утилізації. Не раз зникав пісок із загального проходу, тому було зроблено таку комірку - дякувати, що там багато було закутків. І хоча двері по висоті були менше за прохід до комірки по 30 сантиметрів від стелі і підлоги, все ж таки вони зберігали пісок у недоторканності, але не визивали підозри, що там є чим поживитися. Навряд чи хто міг би влізти туди, навіть зламавши простенького замка, бо двері були заблоковані додатковим потаємним запором, секрет якого знав тільки Семен.

             Відкривши двері, Семен побачив невеличкий гармидер у його речах, які до того були розкладені купками за призначенням. А головне, що зник призначений до утилізації довгорукий сміттєзбиральник і дверцята на вікні були незламані, тому така позаштатна ситуація спантеличила Семена. Хоча явно СК тут був, про що свідчили розкидані під віконцем обламки елементів його конструкції… І мініатюрний пристрій, що був його маячком…

4 Із забуття до забуття

2025 рік. Передостання неділя. Опівночі.

            - Я… Я… Я…

            - Що це?

            - Я… Я… Я…

            - Що це? Темрява…

- Хто тут? Ніхто не відгукнувся…

- Невже це я сам до себе обзиваюся? Здається так….

- Темрява… Так наче і не страшно… Не знаю чи боятися? Нікого немає, я один….

- Не розумію, де Я? Що Я за таке?

- Ау-у-у-у!!!! Є тут ще хтось?

- Немає…

- І що ж мені робити, сам до себе говорити – здурію, не почавши…

- Оце так самотність…

- Йой! Щось блимкнуло… Дивно, наче біль, але така бажана. Є надія, що все ж таки щось зміниться замість темряви – а тож неможливо вже терпіти…

- Йой! Знову, і на цей раз сильніше… Відчуваю якусь пульсацію, хоча звідки я можу знати, що воно за таке – пульсація? Може хтось звертається до мене?

- Ні, здається це моє… А що ж в мене є і пульсує, а я ні сном, ні… Знов пульсація…

- Приємно відчувати хоч щось своє, послухаю…

- О, наче посвітлішало, хоча однак не розумію нічого…

- Та ні, якесь світло попереду… чи може ззаду? – Яка різниця, все рівно де, аби не зникло… Наче наближається…

- Ні, здається я до нього починаю рухатися… Пульсації стають чіткішими і рівномірними, рухаюся до світла… Час зсунувся і коротке стало минулим, коли я був у темряві…

- Відчуваю щось приємне, наче тепло якесь… Не помічав, що мені було холодно…

- Отак! Я не відчував себе, поки не відчув пульсацій… Я не бачив різниці, доки не побачив світла…  Я нещодавно нібито й не жило, поки не відчув рух у часі… То мені зовсім було погано? Моторошно… Не хочу назад!!!! Тоді не знав, тепер боюся…

- Час тече поволі, плететься і так хочеться його прискорити, щоб добратися до світла. Може там Я взнаю, хто Я? В мене є мета і це добре…

- Мене починає засмоктувати дедалі відчутно, закручує… Ні, то щось навколо мене робиться. А ті пульсації постійні, незважаючи на те, що я починаю нервувати…

- Опа! Щось бачу розмите, яке стає чіткішим! Як це називається? А, потім взнаю…

- Дивно… Світло розсипається на безліч інших, темніших і світліших… не таких білих, як світло і не таких чорних, як темрява… Приємний отой - що внизу коливається, а той, що зверху - ще дивніший… Так би і дивився увесь час…

- Куди??? Куди подівалося???

- Йой, яка сила може підкидати таке страшне? Підкидає його, а те аж пече … Не можу ніде сховатися від цього! Страхіття!

- Зникло все… знову темрява… Але пульс продовжую відчувати, значить я існую, правда не знаю хто я і де знаходжуся…

- Хм-м… Як чергова пульсація – то ніби як висмоктує з мене сили,  неприємно…

- Знову щось бачу! Воно рухається і заполонило все своєю вібрацією…

- Що за диво?  З рухливої форми ллється приємна вібрація, наче як бачити ті приємні кольори. Помовчу, послухаю з насолодою. Ого! Нова форма у чорному почала видавати неприємні вібрації, а всі інші падати! Не чую приємного звуку!

Хм-м… Як то мені виходить так називати все, що тільки-но вперше бачу і чую? Таке враження, ніби я це колись вже знав, а тепер згадую…

- Темрява.. Чомусь вже не вітаю, я ніби маю опору. Тільки знову темрява і тиша.

- Щось клацає у моєї свідомості і починає бігати туди – сюди всередині мене…

- Ніяк не збагну, що то за пульсації, кожний раз після них мене знесилює все більше і більше! Взяв би і викинув його…

- Ого, я й справді можу!

Відчуваючи неймовірне напруження струму, запрацювали сельсини, тягнучи кінцівку до джерела пульсацій. Бажання щось зробити виявилося недостатньо, бо та кінцівка ніяк не могла попасти до потрібного місця, а шльопала по різних сторонах. Зрештою стало зрозуміло, що треба робити це не так швидко, а поступово, призвичаївшись до керування кінцівкою.  

 З третьої спроби довгорукий зміг попасти кінцівкою майже до маячка, який стирчав з розрощеного корпуса на ледь не відірваних проводах. Замість маячка він зачепив якісь проводи, які також вивалилися з корпусу і випадково замкнувши їх, запаморочилося і він втратив свідомість. Через кілька хвилин зарядки конденсатора довгорукий повернувся до тями.

- Мааааать твоооо…

- Хтоооо туууут? - Наччче сам уууу  себббе заптав…

- То я ммможу вібрирувати?

«Мені починає подобатися, правда кожний раз попадати у темряву набридло, мать тв.. Звідки те перше слово в мене взялося? Аж легше стало… Та треба знайти те, що знесилює мене.»

Вже знаючи, що може статися, він з обережністю і отриманими навичками поліз знову до пульсуючої хвороби. Торкаючись… Продолжение »