Коммунарец

Українська осінь

Про потаємне кохання

Український рок-н-ролл

І знов до нас прийшла весна

Хіба співає соловей в неволі

Мовчать у терені, прадавні пагорби Волині

Кохайте жінку – то є щастя

Пісня антиглобалістів

Репресованим друзям

Приготуй, мені, себе, приготуй

Марш вантажників

Коник скаче по долині

Патріотична команда Євро-2012

Коли немає зради в хаті

На крутосхилах, у чагарнику

Віра і надія

На згадку друга С.

Без кохання, без сліз і без болю

Чи варто дочекатися весни

Як то зимно часом на душі

Минуло двадцять вже років

Коли мені важко...

Прощання сибірячки

Фото на сорок п'ять

Прихована любов

Тебе я ще не розлюбив

Хочу я жінку, як в рекламі

Мабуть тебе я ще не докохала

Ти де, моя Ассоль

Фото на сайті

Квітка у вікні

Комісарша

Дві ріки - неначе долі

Мій любий...

        Про потаємне кохання

Повіяло злегка у просторі осіннім,

Бажанням потаємного кохання,

Палки романи швидко охололи в часі,

І млію в оксамитових обіймах мрії.

Замружу очі - наче літо знову кличе,

То сонце на останок, душу мою гріє,

Останні відчуття, останні вдачі,

Останні сподівання на кохання.

Дива з людьми, природа крутить,

Під осінь наступають гострі зміни:

То бісяться як мухи після Спаса,

То плутають в оману павутиння.

Згорів адреналін, прийшла пора,

Знайти притулок від ударів долі,

Такі вже стали ніжні й романтичні,

Що часом і собі знайшов би пару.

Кому дано, з того ще буде далі,

Хто має вже, той тішиться потай,

Осінній дощ нагадує мені завжди,

Про потаємне давнішнє кохання.

---------------------------------------

Хіба співає соловей в неволі,

Тай так, щоб зорі завмирали…

Та ні, авжеж, такого не бувало,

Неначе сумно якось, не душевно…

Але і сум буває, суму не рідня,

І щастя в кожного буває різним,

Коли у вирій змушені летіти,

Там пісні всі про землі рідні…

Співак нічний до ранку разговляє,

Ловець душі, де спокою не спиться,

І все тоді, як не ревуть гармати,

Він закликає жити і кохати…

Отож, цінуйте мить і все, що мали,

Шануйте неньку - вільну Україну,

Не заспіває соловей про долю,

Якщо не був народжений на волі.

------------------------------------

Кохайте жінку – то є щастя,

І все, що маєте, даруйте їй,

Та не віддайте свою душу -

То Ваш надійний оберіг,

У вихорі несамовитих почуттів,

Які охоплюють усіх чоловіків.

Усе, що хоче – лише їй,

Засмокче, як лиха погода,

І буде Вам така нагода,

Сказати тій, що вже пішла:

О жінко! Ти така пригода,

Усе береш та сльози л’єш…

------------------------------

Приготуй, мені, себе, приготуй,

Розквітай, як бутони троянди,

Ти у мене – квітуча в житті,

Ти для мене – квітуча у серці.

Подаруй, мені, себе, подаруй,

Осипайся, як цвіт черемшини,

Ти у мене - щаслива в житті,

Ти для мене - шаслива у світі.

Віддавай, мені, себе, віддавай,

Засвітися, як сонячний зайчик,

Ти у мене - кохана в житті,

Ти для мене - кохана у світі.

Залишай, мені, себе, залишай,

Набирайся, як ро’са на квітах,

Ти у мене - частинка життя,

Ти для мене – частинка надії.

Зачаруй, мене, в себе, зачаруй,

Закохаюсь, як юний Ромео,

Ти у  мене – єдина в житті,

Я для тебе – єдиний у світі.

----------------------------------

Патріотична команда Євро-2012

Ми вперше приймаємо в гості Європу,

На даній, нам Богом землі,

Усі сподівання та мрії здійсняться,

Ми впевнені так, як і Ви!

Від Дону до Сяну, за нашу команду,

Піднімемось всі, як один…

Під прапором жовто-блакитним країни,

На крок ми попереду всіх!

Нам заздрять усі і сьогодні тут свято,

Несемо довіру, як честь,

Шануймося, браття, бо ми українці,

Покажемо світу, хто ми!

Від Дону до Сяну, за нашу команду,

Піднімемось всі, як один…

Під прапором жовто-блакитним країни,

На крок ми попереду всіх!

В Європі немало команд знаменитих,

А ми, тільки ще почали,

Не будьте, занадто, упевнені друзі,

Залишимо кубок собі!

Від Дону до Сяну, за нашу команду,

Піднімемось всі, як один…

Під прапором жовто-блакитним країни,

На крок ми попереду всіх!

Віра і надія

У мареві біляcого туману
Зникає ясність дум моїх
Не можу визнати за себе
Чи осінь на душі, чи то зима.
А вранці за вікном усе біло
Садок із ночі вже під снігом
Хтось наче вирішив за мене
Впустити в мою душу зиму.
Не спокій бажаний мені
Тепло іще під попілом жевріє
Бодай хоч іскра залишиться –
Я буду мати віру і надію. 

Колись моїм він другом наче був,
Художник, з набережної Мойки,
Та непоганий хлопець врешті є,
Хіба що міг і дати собі лишку.
Законів й правил він не визнавав,
І тим пихатий був, неначе пава,
Орел здалеку, зблизька як когут,
Нестриманий і завжди ліз у сварку.
Та що з того, вже пізно говорить,
Пішов ображений, у світ за очі,
Тому йому - без віри та без сліз,
Ніколи не знайти, про що так мріяв… 

Минуло двадцять вже років,

А ти все в розпачі, кохана,

Неначе вчора бачила мене,

У мить розлуки і кохання.

Думки неначе пута тяжкі,

Словам немає місця взагалі,

Вона благала: «Я тебе кохаю» 

У відповідь лише: «Прости…»

Коли злітав у небо хмарне,

Гадав, що щезну назавжди,

Душею я не витягнув до раю,

Та знову опинився на землі.

Чому мінливим видається час:

Спочатку квапимося жити,

А потім натискаємо гальма,

Коли зупинка вже позаду?

І знов розгін, і знов падіння…

Як тяжко в скроню б’є життя,

А може годі, час є на зупинку,

Щоб не казати їй: «Прости…»

Шляхи зустрілися на перехресті,

Вона із чоловіком наче йшла,

Благав її: «Я все тебе кохаю…»

У відповідь: «Тепер прости мене…»

Фото на сорок п’ять

Сивина вже проглядає
Пару зморшок на чолі
Губи як струна зажата
Сорок шостий вже мені…

Отакою всі побачать
Як фотограф з ательє
Та невже така я стала
Наче баба… о-ля-ля…

Та коли ж такою стала?
Начебто і нещодавно так
Фото вклеїла у паспорт
У якихось двадцять п’ять…

Подивитися в альбоми
Наче блискавка майнула
Так давно їх не гортала
Все пилюкою покрило…

Ось зі школи, це із ВУЗу
А родинний у серванті…
Ці від нього залишились
Найулюбленіші фото…

То були часи кохання
Він мене фотографував
Я кохана, він коханий,
На душі аж легше стало…

Він пропав, як і з’явився
Фото залишив на згадку
З тих улюблених часів
Де були з ним молоді…

По інету він знайшовся
Палко у віршах її кохав
І без підпису послала
Із проханнями вірша...


Ти мій найкращий,
Ти мій коханий,
Фото на згадку,
В молодість нашу,
Повернуть спіши…
Молодість мені…

Сонечко, прошу,
Дуже не тягни,
Бо я все ж тебе,
В серці бережу,
Ще зніми мене…
Мій, фотографе…

Прихована любов

Збирають люди нагороди,
Трофеями красується, стіна у залі,
Пихаті здобиччю своєю -
І здмухують пил часу, іноді із них

Комусь дістались паперці,
Чи родословна, чи листи пошани,
Почесне місце вони мають -
Щоб бачили, з ким діло мають.

Скарби по собі невидимі,
Хай будуть гроші, або лист кохання,
Ці речі мають своє право -
Людського ока завжди берегтися

Є особлива річ завжди у всіх,
І нею не гордяться, тільки люблять
Їм скромне місце надано -
Але завжди, щоб мати під рукою.

Рожеве ведмежа з усмішкою,
Дитячі руки навіть не тримали
Вода «О”decologn» - для тебе (і не тільки) -
Вже двадцять років майже не всихає.

Не будьте кровожерливі,
Шановні і поважні, пані і панове,
Залиште їм, кому дано -
І може Вам повернеться з лихвою.

Та ось передчуваю сам,
Що трапиться з усім таким добром,
Коли скажу Вам таємницю -
Захована у них прихована любов…

Квітка у вікні

Вікно, віконечко, віконце -

Приємний спогад відчуття,

І на тобі: приціл і амбразура -

Страхіття нашого життя…

А це всього діра назовні,

Прорубана сокирою в стіні

Або чиясь розчахнута душа,

І то - кому як заманеться…

Із вікон всім цікаво дуже,

Вдивлятися в чуже життя,

Однім натхнення у коханні,

А іншим злоба на життя…

Не може без вікна людина,

Самотня, навіть товариська,

Без винятку усі при цьому,

За шторами ховають щось.

У кожного знайдеться те,

Що іншим варто і не знати,

Усім злукавити можливо,

Та вікна – дзеркало очей.  

Якщо герань на підвіконні -

то там мабуть живе хазяйка,

але розумна виставить її,

лише на вікна - там де тінь.

Так можна довго ще блукати,

Уважно розглядати хто є хто,

Останній штрих - і все на тому,

Про тайну деяких троянд.

Ця квітка тільки для кохання -

Без винятку жінкам дарують,

А от кому вони їх виставляють,

Ніхто не знає, крім її душі…

Одні їх пестять у вазонах ,

Щоб чоловік завжди кохав,

А інші кличуть до кохання –

Ти тільки глянь – і ти вже мій…

Якщо троянд багато в вазі,

То там на свято схоже ніби,

А де одна – тут будьте пильні,

Можливо - чоловік ще вдома…

Присвячено Б.Ю.9

Мій любий…

Не мине повз тебе стежка,

Зранку з’явлюся тихенько,

Щоб тебе привітати, любий,

Віршик тобі розказати.

Пил нічний з очей твоїх,

Піснею ніжно здмухну,                             

Коси розтріпані вербні,

В зачіску файну зберу.

Вибач мені за розлуку,

Що тебе залишаю часом,

З пристрастю, знаю, чекаєш,

Кожного ранку на мене.

Я з тобою щодня прощаюсь,

Наче назавжди, мій друже,

Ти змінитися можеш ззовні,

А любити все рівно будеш.

Не ревнуй мене до інших,

Ти найдорожчий у світі,

Ти натхнення моє і радість,

Нескінченна біль і турбота, 

Я радію з тобою у свято,

І сумую, як хто помирає,

Я за тебе в турботі завжди,

Навіть у довгій розлуці.

Як, скажи, тебе не любити,

Хоч ти взагалі не людина,

Просто панельний будинок,

Біля якого я прибираю…



Український рок-н-ролл

Зранку-спозаранку,

Тільки-но роса,

Мати розбудила -

До роботи вже.  

Хочеться ще спати,

Бачив уві сні:

З Галею стрибали,

Вчора в коноплі.

Спуталось волосся,

У костриці всі,

Глянув я на неї -

Губи у пилку.

Не цілую Галю,

Гірко на губах,

Краще до Марини -

До кущів малини.

Кликала ще вчора,

Пригощала мило,

Тільки та малина,

Дряпала як кицька.

Файні ті дівчата,

Кожна щось та має,

Думка в них єдина -

В себе закохати.

Хочу в запорожці,

Парубком гуляти,

Доброго коняку,

Гостру шаблю мати.

Більше і не треба,

Козаку на волі,

Як в бою не згину,

Решту надолужу.

--------------------

Пісня антиглобалістів

(song of antiglobalistes)

Не треба дрімати, шикуйся в ряди,

Покажемо світу, де правда!

За людство єдине, за рівні права,

Ми вскинемо руки, як хвилю!

Ми не гвинтики, ми люди,

І Земля – наш спільний дім!

То покажемо насправді,

Хто хазяїн на Землі!

Не треба дрімати, рівняйся в шерензі,

Підтримайте слабших, вперед!

За щастя народів і націй у світі,

Крокуємо всі, як один!

Ми не гвинтики, ми люди,

І Земля – наш спільний дім!

То покажемо насправді,

Хто хазяїн на Землі!

Не треба дрімати, нехай нас почують,

Мовчазні хай будуть, ягнята!

Якщо промовчати і не скандувати,

То будуть нащадки – раби!

Ми не гвинтики, ми люди,

І Земля – наш спільний дім!

То покажемо насправді,

Хто хазяїн на Землі!

-----------------------------

Коник скаче по долині,

він радіє господині,

йому легше, бо дівчина,

обніме, ще й пожаліє.

А у хлопця, біля тину,

серце завмирає,

як почує її сміх,

так і схолоджає.

В її очі не дивився,

не знав, де подітись,

а як взнав, що заручена,

зовсім зажурився.

Вийде в поле наодинці,

тихо думку має,

про дівчину та кохання,

вітру заспіває.

Розказав би, тобі вітер,

та люди почують,

про дівчину чорноброву,

про чиюсь кохану.

Та не маю тої долі,

щоб щасливим бути,

покохаєш – або зрадить,

або всохнеш рано.

Обіймав би, цілував би,

оту я дівчину,

як не знав би я кохання,

то й горя не мав би.

Без кохання, без сліз і без болю,
Дочекаюсь приходу весни,
Під шарами намерзлого снігу,
Лише з вірою в серці живу.

Може якось під час криголаму,
Народиться в душі почуття,
Що не все, що замерзло за зиму,
Я навіки в собі пронесу.

Сподіванням на близьку відлигу,
Без сльози і без болі живу,
Аби тільки весна наступила,
І тоді я кохання знайду. 

Як то зимно часом на душі,

І вогонь у грубці не зігріє,

То й зима тут ні до чого,

А кохання можна й влітку -

Також зовсім не зустріти.

Кожен має іноді причини

Щоб впустити в себе зиму,

Від ганьби або від зради,

Відчуваєшся на самоті -

До чого ж тут ще кохання?

Хай-но сурми голосно завиють,

Наче щойно березневий кіт,

Лицар підніме своє забрало,

На одне коліно припаде -

І коханням королеву нарече. 

Коли мені важко, ще й на серці туга,

Коли всі слова як шмаття, а не звук,

Розплющую очі, дивлюся на небо,

Де в спокої вічнім хмаринки пливуть.

Коли не під силу, не милий і світ,

Свічу загашу і часу мов, як не було,

Про що тоді згадаю собі - те і буде,

І в темряві милий твій обрис узрію.

Я все ще шукаю, що схожа на тебе,

Та обнадіяти завжди себе намагаюсь,

І кваплюся тій, випадково зустрічній,

Якось крадькома зазирнути в обличчя.

От наче крадуся за ким і не знаю,

Хоча і упевнений, що та – це не ти,

Аж ледь примружусь і вбачаються,

Нестерті часом, обриси твої …

Роки невпинно пробігають, як кому,

Шукаю все по світу білому кохання,

І кваплюся тій, випадково зустрічній,

Якось крадькома зазирнути в обличчя.

Тебе я ще не розлюбив,
На Ви звертатися не можу,
Не сподівайся, хоч мені,
Ніяково якось перед тобою.

Не відречусь від тебе,
Навіть не проси і не благай,
Бо не забудеш, хоч коли,
Мене ти визнаєш минулим.

Далеко в серці збережеш,
А все тому, що я тебе кохаю,
І кращого, за час розлуки,
Ти не знайшла нікого за мене.

Хочу я жінку, як в рекламі,

Розумну, ніжну і вродливу,

Щоб поросята, тобто, діти

Завжди рожеві і наїжені були,

Щоб борщ із радістю варився,

Налисники як сонечко світились,

Щоб чоловік не мав догани,

На пиво були гроші і до пива,

Щоб спину мила мені в ванній,

Як автомийниця, у білому бікіні,

А ще хочу, щоб…ще, та й ще…

Тоді не важко заварити каву,

Принести їй у спочивальню,

Поцілувати, щоб не налякати,

Усі горбинки запашного тіла,

Не дати дотягнутися до кави,

Аж поки не застогне у обіймах…

Але чому така несправедливість,

В рекламі є - в житті не вистачає…

Фото на сайті

Я Вам пишу, а сам у сумі наче,

І посмішка, і погляд - як богиня,

Про решту написати я не в змозі,

Ви кращі, ніж із піни Афродіта.

Хіба життєва проза здатна описати,

Ваш стан і рух чаруючий, руки,

Поезія у місячному сяйві, може,

Під час прибою намалює на піску.

Збентежений, неначе першу Вас,

Зустрів на цьому сайті випадково,

Шкода, що дивляться на мене,

Так само, ваші очі, як на всіх…

Комісарша

В місті погасли вогні,

Тиша бринить навкруги,

Тільки у вікнах деінде,

Світло в шпаринку сочить.

Чутно, як ніби собака,

Жалібно там скавучить,

Іноді звіром завиє,

То як дитина кричить.

Плани будує наранок,

Де і кому насолить,

Щоб у щасливе майбутнє,

Людям хотілося йти.

Мріє і стогне одразу,

Як її бабка колись,

Шкірянку чорну під ремінь,

І револьвер у руці.

Влада дала їм посаду,

Стали вони комісарші,

Кулю незгідним у скроню,

Хто не зігнеться під ними.

Голодом люд заморили,

Хліб із печі забирали,

Вивезли здатних до праці,

І як рабів таборили.

Потім самих комісарів,

Слідом усіх розстріляли,

Б’ються об стінку нащадки,

Вибачте – їм наказали.

Із забуття повернулись,

Їх комісарські звички,

Шкуру овечу наділи,

Біблію в руки схопили.

Зранку несе божевільна,

Гнівні прокляття усім,

В церкву іде недаремно,

Бога собі залучить.

Всі, хто не знами – загибель,

Будуть у пеклі горіти,

І як не вгодять їм разом,

Всі ЖеКеПе будуть бідні.

Скарги численні в облраду,

А до міської, тим паче,

Винний у них прибиральник,

Бо не вклонився у пояс.

Тільки очима блукають,

Щоки неначе вітрила,

Мало приємного в тому,

Дують вони проти вітру.

Плачуть пожежники гірко,

Плачуть даішники слізно,

Пір’я гострять комісари,

Скаргу за скаргою пишуть

Ті, що слідкують із вікон,

Знову взялись до розбою,

Б’ються за щастя народне,

Їм би наган та шкірянку.

Знову їм пам’ятник буде,

Десь в закутку кладовища,

Знову прийдуть нащадки,

Вічний вогонь не згасає.

І знов до нас прийшла весна,

Як дивна жінка - та пора,

Весела й ніжна, і шальна,

Заграє в промінях вона.

Співає, ніжиться душа,

Весна кохання принесла,

Тому, хто мріє і не жде,

Коли останній сніг зійде.

Як перший пролісок воно,

Тремтить в бажанні, будь за що,

На сонце глянути очима,

І кличе мов - весну зустріньмо!

---------------------------------------------------

Мовчать у терені, прадавні пагорби Волині,

Приглушує потік, бурхливої Горині, верболоз,

Церковний дзвін, тисячолітній лине по долині,

Неначе повертається у часі Київська, княгиня Русь.

Хатинки мліють в заростях квітучого жасміну,

Над стріхою лелеки, перегнувши шиї, дріботять,

Блакить здається сталою навіки піднебіння,

Заснуло і затихло, наче, мрійно все довкола.

Всевічним шляхом сонце котиться додолу,

У ясних зорях, місяць все освітить навкруги,

Під вікнами, розчиненими просто настіж,    

До півночі стрекочуть, цвіркуни, свої пісні.

-------------------------------------------

Репресованим друзям

Хоч сумно, друзі, не жалійтесь,

В мовчанні не схиляйте голови,

На волю паростки проб’ються,

І темрява відступить назавжди!

Ваш термін швидко закінчиться,

Готуйтесь до здолання перепон,

Герой не той, хто лічить перемоги,

А правду, як знамено піднесе!

До нас притулиться, щаслива доля,

Зігріє скривджених, неначе мати,

А поки посміхніться суддям в вічі,

То їх, вже доля – їх вже невідомо.

Так сумно, що немає поряд Стуса,

Його ім’я ми знаємо і дотепер,

І хоч, посмертно став героєм України,

Він шану заслужив, ще за життя!

Він не прогнувся під катів народу,

У темряві шукав правдивий шлях,

Він не мовчав, без права листування,

Тож, не схиляйте голови і Ви!

-------------------------------------

Марш вантажників

За нас ніхто не буде працювати,

Ми всім потрібні будь-коли,

За нами любо-мило спостерігати,

Коли працюємо за двох!

Ми не ледачі, ми вантажники,

Аврал завжди чекає нас,

За всіх простих і невибагливих,

Ми піднімаємо сто грам!

Ми дружній гурт і з нами бригадир,

Прикриє нас, ну будь-коли,

Ми на роботу, як на свято, йдем,

Один в один, як огірок!

Ми не ледачі, ми вантажники,

Аврал завжди чекає нас,

За всіх простих і невибагливих,

Ми піднімаємо сто грам!

Нам заздрять всі, коли на перекур,

Під сонцем місце ми знайшли,

Здоровий сміх і повна грація всіх,

Коли до праці встаємо!

Ми не ледачі, ми вантажники,

Аврал завжди чекає нас,

За всіх простих і невибагливих,

Ми піднімаємо сто грам!

-----------------------------

Коли немає зради в хаті,

Усе на втіху і до ладу,

Опора є в тяжку хвилину

І радістю живе родина…

Коли немає злиднів в хаті,

Воли мовчать і всі в достатку,

Нужденним хліб знайдеться в домі

І лине благодать на всю країну…

Шумлять гаї, як вітер свище,

Спокусам не шукайте місце,

Бо зрада й злидні цього світу

Не оминуть і вашу хату…

-----------------------------

На крутосхилах, у чагарнику,

Шипшину й терен я збирав,

Малину і ожину пізню ласував,

Під сонцем, не таким яскравим,

І по-осінньому, авжеж, не теплим,

Але скажу: які ж вони колючі,

І дряпати гаразд - най бісу будуть,

Хоч і своє, здається наче, рідне…

Женуться з України, хто куди:

Однім на захід мабуть краще,

Там чудасії - тільки не вони,

А іншим краще там, де пахне -

Єдиний дух для них пожива…

Комусь на заробітки  в конче,

А іншім – заховатися найліпше.

Собі обрали шлях та іншу землю -

То хай дорога їм (потрібно сплюнути),

- не згубиться, будь часом, у пилюці.

На чужині не так, бува як вдома,

Якщо хтось не заплаче з рідних,

То скривиться, мабуть, обов’язково,

І буде дряпатись, неначе люба теща,

Чужа малина, що колись була солодка,

Потягнуться думками від безсоння,

Коли солодке тільки-но, згірчить у роті,

А рідний, терпкий і колючий терен,

З шипшиною, що - любляча дружина,

Здадуться ніжними, як руки мами…

Прощання  сибірячки

Б’є копитом кінь о землю,

Наче квапить козака,

Дай мені хвилину щастя,

Ще побігаєш під ним…

Не згадати все, що треба,

Вершнику в дорозі,

Хай візьме мене з собою

Будемо щасливі…

Не дивись на мене, милий,

Як в останній раз, 

Посміхнися краще, милий,

Як тоді для мене…

Пам’ятай, мене коханий,

У дорозі дальній,

Не забудь про сибірячку,

на тій Україні...

Нашепчу коню на вушко,

Щоб довіз додому,

Не пристав би по дорозі,

До якоїсь кралі…

Якщо буде на то доля,

Поверне до мене,

А зустріне чорноброву,

На тому і буде…

Не мовчи мені, мій милий,

Наче у скорботі,

Заспівай-но краще пісню,

Як то на весіллі…

Пам’ятай, мене коханий,

У дорозі дальній,

Не забудь про сибірячку,

на тій Україні...

Мабуть тебе я ще не докохала

Чому, чому він знову появився -
Не можу я заснути як в останнє…
Яка мені така потреба була в тому,
Коли в житті у мене все стабільно?
Та врешті, скаламутила життя сама,
Навіщо - відповідь тепер шукаю…
Щоб я була готова знову, як тоді,
Влетіти в його клітку, як синиця…

Чудак такий, якому серце я відкрила,
Ченець, три роки потім іншу не кохав…
Навіщо і кому потрібна була жертва,
Коли сама також не знала чоловіка?
Чому його не зупинили навіть чари -
Не розумію, що тягло на Україну?
Колись лелекою я пролечу повз нього,
Хай вірш напише про кохану птаху…

Мені віршує, в думці про колишню,
Хоч оком глянути на любку хочу…
Ой, що ж таке я… верзю... верзу…
Та годі, просто мелю від напруги…
Таке могло із нами тільки бути,
Але тоді до чого ревнощі до неї?
Мабуть його я ще не докохала,
Прости мене, я все ж тебе кохаю…

Ти де, моя Ассоль?

Здіймається мій корабель в височінь,

В пучину вихрястого вира кидається вниз,

Наповнені вітром попутним і стрічним,

Яскраво-червоні вітрила парусник мрії,

Несуть без зупинки, щоб щастя зустріти.

Я мчуся туди, де чекає на мене Ассоль,

Усе що я зміг, так зректися від світу для неї,  

Тепер навіть думки немає у мене дурної,

Бо впевнений я, що побачу біляву хустинку,

Яка у руці тріпотить, як сердечко дівчини.  

На ранок засяяв на сонці мій мандрівник,

Вітрила тріпочуть велично, як серце моє,

А на калині висить полиняла хустинка білява,

Мов маячок трясеться на вітру посеред ягід,

Та дівчини не видно - мабуть вже пішла давно.   

Пішла вона, на радість всім, не дочекавшись,

Мовляв: «Скоріше принц на білому коні приїде,

Ніж вигаданих з мрій моїх вітрила я зустріну…»

Тепер не бігає до моря, не сміється і не плаче,

А тільки принців жде, щоб мати все одразу…

Ти де, моя Ассоль? Скажи - Коли і де, чекаєш?

Кажи чи не кажи, а доки не повіриш у кохання,

То буду вічно привидом «летючого голландця»,

Літати завжди у безкрайньому морі чекання,

Аж поки віри в голосі твоєму не почую …

Дві ріки – неначе долі

Берег лівий, берег правий,

Поміж них Дніпро бурхливий,

Не зійдеться берегами -

Бо без них його не стане.

Він нагадує країну,

Де усе не так, як треба:

Як зійдуться – то човпуться,

Розлучаться – хоч влюбляйся…

Є така ріка у світі -

Волга, що під стать народу,

Широка, спокійна, вільна,

Мов його душа глибока.

Берег не такий важливий,

Пісню краще на похмілля,

Бо від вольного бажання,

Горем обернеться розум.

Дві ріки – неначе долі,

Як відбитки на народі,

Бути їм завжди такими,

Доки світло буде в світі.