Звір
На полювання вийшов звір -
себе я так вважаю,
все більше по ночах блукав,
а вдень я відсипався,
не тіло жертви полюбляв -
шукав я душу людську,
впіймавши грався, відпускав –
мене це забавляло.
На крилах ночі підлітав,
щоб не злякати душу,
за ангела прикинусь їй -
вона моя до ранку,
шукає, невідомо що
і я їй пропоную,
на вибір – пекло або рай -
чого душа бажає?
Спокійні душі сплять вночі
і сниться їм приємне,
в солодких мріях ще вони -
та я на них чекаю,
а ті, що маються в житті,
не знають дня і ночі,
і вже як трапляться мені –
хай вибирають долю.
До пекла всі шляхи ведуть –
лише один до раю,
на перепутті просидиш,
життя своє даремно,
скарби реальні багажем,
затягнуть до болота,
з торбами тяжко йти у рай –
потрібно озиратись.
У засідці як древній Сфінкс -
повіки ледь прикрию,
і ось вже бачу, як одна,
метеликом пурхає,
весела, наче без турбот,
на світло прилетіла.
- Хай трохи політає ще,
у них життя коротке…
Шахерезада, якось раз –
казки розповідала,
на тисячу і другу ніч
таки її забанив,
А інша так була кротка,
шкода її, аж сумно…
- Прости мене і відпусти -
стара вмолилась діва
А потім якось навесні,
зустрів я Дон Жуана -
утішника усіх жінок -
неначе бог кохання,
receptor* за сумісництвом,
rival y mi amigo** -
жіночі душі ловелас,
як хобі всі збирає.
О, люди! Душу бережіть -
хай не блукає світом,
тримайте при собі її,
але трясіть, як грушу,
щоб вдень зморилась, не в ночі
і шлях не загубила…
- Бо заберу її собі,
не кліпну оком жодним.
receptor* (ісп.) – ловець
rival y mi amigo** (ісп.) – суперник і мій друг
Звір 2
Коли ще місяць не зійшов,
а в сутінках розплились тіні,
немає жодного відлуння,
зате все чутно, як ніколи -
крикливий ворон на хресті,
про час усіх оповіщає,
і стрімголові кажани,
шукають души грішні…
За цей примарний час нема,
страшнішого в усьому світі,
не випробовуйте себе
і разом свою добру долю.
Хтозна, можливо і зійде,
щасливчику якомусь може -
в цей раз принаймні повезло,
чи пощастить за іншим разом?
Колись я теж пошуткував -
не посміхнулась втретє доля,
у сутінках хтось долю вкрав -
можливо загубив і сам…
Повис посеред неба та землі,
бездушному душі бракує -
у пеклі треба хоч якусь,
до раю також само - зась!
- От, вліз в халепу, щоб йому…-
сказав колись я сам до себе, -
нехай би чорт мене забрав... –
дивлюсь - а він переді мною…
- Куди ж тебе я заберу -
щоб плутався попід ногами?
І ріжки почесав у думці:
- Хіба що може кочегаром?
- Ти працьовитий, «піддаси»,
«Кому потрібно буде» жару!
Якомусь кривднику своєму... –
і шторхнув у плече мене.
- Побачиш різнокольорових,
гадали, що прийдуть до миру –
Та де там, сваряться і б’ються,
В однім котлі, як і раніше…
- Що ж, пропозиція твоя,
мені ясна, як сонця світло,
даруйте, якось іншим разом,
знайти я хочу свою душу…
- Ну що ж, як кажуть, там і тут,
і вірно: кожному своє...
Та щоб знайти, – зникаючи
сказав, – потрібно ЗВІРОМ стати…
ЗВІР 3
О, як мертва, на кладовище ніч!
У спокої хрести стоять…
Безмовний жах у тиші гробовій
зірками полонений стигне…
Приховують похилені дерева ніч -
мов таємницю від очей -
у повний місяць постать Звіра там,
лягає тінню поміж них…
Цей мертвий світ за виглядом той ЗВІР
вважав зупинкою для долі,
блукаючи посеред мертвих душ,
свою знайти він сподівався…
- Огов! Що робиш тут, іще живий, -
раптово ЗВІРА хтось окликнув, –
іронія до мене привела,
чи клепки в голові бракує?
- У сутінках останній час тягнув,
і ненароком я сюди,
мабуть потрапив заблукавши, діду...
А Ви чого на кладовище?
- Ми стоїмо на клаптику землі,
гріхами повної до краю,
і души мертві через Ахерон
найнявся я переправляти…
- Я твій товариш, ЗВІРЕ, теж бездушний,
Тепер на службі у Аіда,
і я – Харон, сную туди-сюди,
від стлілих тіл до царства мертвих.
У списках душу ще твою не бачив -
шукай її у місці іншім…
Можливо виберешся звідси ти,
Ще тіло ціле, хоч і без душі…
- А що ото, за збочені примари,
які обходиш стороною?
- Вони прийшли дорогою прямою,
йдучи до влади через трупи,
колись у перехрестя вирішили долю,
на дочитавши до кінця:
«Отримаєте владу за життя,
по смерті – лише забуття»
- Це наче пристань сильних світу того,
що піднялися вище всіх,
султани, імператори і фараони,
царі і президенти тощо,
а в тих, що збоку, тіло ще не стліло,
як в мумії або консерви…
Тепер до них ніхто не має діла -
аж поки їх не закопають…
Звір, розпрощавшись з вічно сивим дідом,
позадкував і пригнув в хащі,
а потім біг, не обернувшись доти,
аж поки бідолашний міг…
А от і роздоріжжя трьох шляхів...
І камінь перед ним лежить…
Старі на ньому видавлені букви…
Скривав туман ранковий їх…
ЗВІР 4
Серед берізок і патлатих кленів,
підбитих осінню багряних,
задумливо душа щось віршувала,
махаючи опалим листям…
Дерева слали крони низько-низько -
до неї наче прислухались…
«Зарею жизни - все в жизни ясно!»* -
Мені той голос був знайомий…
- Моя пошана, королю поетів!
Чого блукаєте по лісі?
- До себе він мене причарував -
вподобав всі вірші – і вкрай!
Знайшов я тут свою обитель, право,
лише прохання є у ліса –
строку йому останню не читати:
«Закатом жизни - всему закат!»*
- О, так! Кохання лісу очевидно,
хто може ще, як Ви природу
покохати – колись я теж хотів,
та щось дихнути не давало -
можливо душу розчинив віршами…
Її не бачили тут часом?
- Багато тут таких, як Ви, поетів,
Шукають души по лісах…
- Не ображайтеся колего, прошу,
я прямо… як поет – поету:
Якщо віршам Ви присвятили душу,
То мабуть там її й шукайте…-
І зник з очей, мене залишив тільки:
«Среди кустов и дряблых пней…»**
Авжеж, душею він віддався лісу…
- А я кому? Ото, мені поети…
Ігор Северянін «Зарею жизни»*
Ігор Северянін «Поздней осенью»**
ЗВІР 5
І знов на роздоріжжі трьох шляхів,
у каменя своєї долі,
зоря ранкова обрис ЗВІРА мій
змінила на людську подобу.
Тепер уважно до кінця читав,
щоб шлях собі обрати,
ім’я їм – пекло, рай і забуття -
три різні напрямки життя…
Одним шляхом я вже пройшов назад -
із «забуття» у царстві мертвих:
«Отримаєте владу за життя,
по смерті – лише забуття» -
перечитавши надпис ще не раз:
- Занадто вже пряма дорога…
І квапляться туди попасти швидко –
- спрямовано, чи в маячні…
Повз мене йшли дорогою прямою:
тирани, фюрери, вожді -
майбутні завойовники бадьоро
через трупи… а на узбіччі…
тягнулась низка в траурнім мовчанні,
навісивши на шию зашморг…
Людей багато, та одна дорога -
яка веде до забуття…
Мабуть останні в розпачі строку,
лише останню прочитали:
«не буде більше в цьому світі
ніколи щось вас турбувати…»
«Отак,» - замислившись подумав я, -
«так просто рішення прийняти,
себе назавжди в яму закопати -
зрікаючись від світу цього»
ЗВІР 6
Що день майбутній приготує нам?
Надії, мрії, сподівання –
тому, хто тілом і душею молодий,
зневіру або покаяння -
кому вже півень тричі прокричить?
Щасливий той, хто має вибір -
обрати те, що ближче до душі
і кожен день цього бажає.
В кінці кінців, вже й вибір - з трьох один,
І як завжди бракує часу,
у каменя з чотиривіршами -
всім треба обирати долю.
У сумнівах народжується жах,
а ті – як результат вагання,
замешкався – і ти вже в натовпі -
безлика й сіра особистість.
Я ледь відскочив трохи вбік
та вихором тисяченогим,
під бекання таких собі овець,
затягнутий всіма наліво,
почав місити знову пил земний...
Але я був вже не наївний,
і почуття не грали мною більше -
почув я істину для себе.
Вірніше ангел, посланий з небес,
приніс мені ту звістку дивну -
можливо зглянувшись, на всі мої
поневіряння відчайдушні.
- Пройшов, тобі здається, довгий шлях -
в твоєму розумінні може,
тепер у каменя стоїш отут,
зневірений і без надії…
Спостерігаючи за всім твоїм
життям, у дзеркалі неначе,
тобі наказано переказати так:
«Душею всіх ти полюбляв,
робив добро і не збирав скарбів,» -
раділи всі тобі на небі –
«та розікрали всі її…» - А хто?
- Кому ти душу довіряв.
- І що ж тепер, блукати до кінця,
без прощення чи покарання? -
потупивши у землю погляд свій,
у ангела того спитав.
- Тепер усе залежить від тебе,
здійсниш ти мрію людства врешті,
та от єдина заковика в тім,
що на кону - твоя душа…
- Ого! Не мав надію на таке!
І тут не солоно хлебтавши,
а то ще й хочуть на додачу десь!
Та що це за життя, в кінці кін…
- О! Почалось! За першого себе,
отут бажатимеш обратись?
Ха-ха… Ти пригадай-но Фауста -
тобі далеко ще до нього…
- У кожної людини справи є,
які дани йому від Бога,
ВІН довіряє, але провіряє,
як ЙОВУ, хоч тобі наприклад.
Відміна попередників така:
вони з душею – а ти ні! -
«Життя й свободи гідний лише той,
Хто йде за них щодня у бій!»*
- Хто вирішив, поставивши на кін,
таке зі мною утворити?
- А то не знаєш… Світло та пітьма -
як супротивники з початку світу.
Запеклі точаться дебати поміж них,
вирішує одначе суперечку -
лиш договір на іспит - як програв:
Психея не його вже буде…
- І як то буде виглядати, га?
Засунуть в черево китове,
чи може висипле якась парша,
щоб я за всіх страждав ще більше?
- О, ні! Ти сам себе вже покарав -
віднині ти як вітер вільний,
та от піску в годиннику на рік -
відміряв Хронос особисто.
- Життя – то є три складових душі:
надії, віри та любові,
які розтринькав ти хтозна і де,
хоча надію ти вже маєш -
так за угодою зрівняли шанси,
а решту – маєш відшукати,
до того, як увесь пісок стече,
бо кожен забере своє…
- А ще призначено тобі вночі,
звірячу шкуру надягати -
все той же Мефістофель - чорт з чортів,
вже мав тобі про це сказати.
А от зі сходом сонця на зорі,
прийматимеш людську подобу,
щоб не лякалися удень тебе,
а полював на них щоночі…
- Можливо є питання? Часу мало…
- До чого ті три складові?
- Любов тебе відірве від землі,
надасть надія добрі крила,
дорогу віра вкаже до небес,
щоб краще знав, куди летіти…
- Бо «Vita brevis est a, Sanctas long»**
і ангел зник з моїх очей
Гете «Фауст»*
«Vita brevis est a, Sanctas long»** - Життя коротке, святе вічне (лат. – авт.)