КоммунарецЗвірСам не знаю, що це...
|
Звір
На полювання вийшов звір - себе я так вважаю, все більше по ночах блукав, а вдень я відсипався, не тіло жертви полюбляв - шукав я душу людську, впіймавши грався, відпускав – мене це забавляло.
На крилах ночі підлітав, щоб не злякати душу, за ангела прикинусь їй - вона моя до ранку, шукає, невідомо що і я їй пропоную, на вибір – пекло або рай - чого душа бажає?
Спокійні душі сплять вночі і сниться їм приємне, в солодких мріях ще вони - та я на них чекаю, а ті, що маються в житті, не знають дня і ночі, і вже як трапляться мені – хай вибирають долю.
До пекла всі шляхи ведуть – лише один до раю, на перепутті просидиш, життя своє даремно, скарби реальні багажем, затягнуть до болота, з торбами тяжко йти у рай – потрібно озиратись.
У засідці як древній Сфінкс - повіки ледь прикрию, і ось вже бачу, як одна, метеликом пурхає, весела, наче без турбот, на світло прилетіла. - Хай трохи політає ще, у них життя коротке…
Шахерезада, якось раз – казки розповідала, на тисячу і другу ніч таки її забанив, А інша так була кротка, шкода її, аж сумно… - Прости мене і відпусти - стара вмолилась діва
А потім якось навесні, зустрів я Дон Жуана - утішника усіх жінок - неначе бог кохання, receptor* за сумісництвом, rival y mi amigo** - жіночі душі ловелас, як хобі всі збирає.
О, люди! Душу бережіть - хай не блукає світом, тримайте при собі її, але трясіть, як грушу, щоб вдень зморилась, не в ночі і шлях не загубила… - Бо заберу її собі, не кліпну оком жодним.
receptor* (ісп.) – ловець rival y mi amigo** (ісп.) – суперник і мій друг
Звір 2
Коли ще місяць не зійшов, а в сутінках розплились тіні, немає жодного відлуння, зате все чутно, як ніколи - крикливий ворон на хресті, про час усіх оповіщає, і стрімголові кажани, шукають души грішні…
За цей примарний час нема, страшнішого в усьому світі, не випробовуйте себе і разом свою добру долю. Хтозна, можливо і зійде, щасливчику якомусь може - в цей раз принаймні повезло, чи пощастить за іншим разом?
Колись я теж пошуткував - не посміхнулась втретє доля, у сутінках хтось долю вкрав - можливо загубив і сам… Повис посеред неба та землі, бездушному душі бракує - у пеклі треба хоч якусь, до раю також само - зась!
- От, вліз в халепу, щоб йому…- сказав колись я сам до себе, - нехай би чорт мене забрав... – дивлюсь - а він переді мною… - Куди ж тебе я заберу - щоб плутався попід ногами? І ріжки почесав у думці: - Хіба що може кочегаром?
- Ти працьовитий, «піддаси», «Кому потрібно буде» жару! Якомусь кривднику своєму... – і шторхнув у плече мене. - Побачиш різнокольорових, гадали, що прийдуть до миру – Та де там, сваряться і б’ються, В однім котлі, як і раніше…
- Що ж, пропозиція твоя, мені ясна, як сонця світло, даруйте, якось іншим разом, знайти я хочу свою душу… - Ну що ж, як кажуть, там і тут, і вірно: кожному своє... Та щоб знайти, – зникаючи сказав, – потрібно ЗВІРОМ стати…
ЗВІР 3
О, як мертва, на кладовище ніч! У спокої хрести стоять… Безмовний жах у тиші гробовій зірками полонений стигне… Приховують похилені дерева ніч - мов таємницю від очей - у повний місяць постать Звіра там, лягає тінню поміж них…
Цей мертвий світ за виглядом той ЗВІР вважав зупинкою для долі, блукаючи посеред мертвих душ, свою знайти він сподівався… - Огов! Що робиш тут, іще живий, - раптово ЗВІРА хтось окликнув, – іронія до мене привела, чи клепки в голові бракує?
- У сутінках останній час тягнув, і ненароком я сюди, мабуть потрапив заблукавши, діду... А Ви чого на кладовище? - Ми стоїмо на клаптику землі, гріхами повної до краю, і души мертві через Ахерон найнявся я переправляти…
- Я твій товариш, ЗВІРЕ, теж бездушний, Тепер на службі у Аіда, і я – Харон, сную туди-сюди, від стлілих тіл до царства мертвих. У списках душу ще твою не бачив - шукай її у місці іншім… Можливо виберешся звідси ти, Ще тіло ціле, хоч і без душі…
- А що ото, за збочені примари, які обходиш стороною? - Вони прийшли дорогою прямою, йдучи до влади через трупи, колись у перехрестя вирішили долю, на дочитавши до кінця: «Отримаєте владу за життя, по смерті – лише забуття»
- Це наче пристань сильних світу того, що піднялися вище всіх, султани, імператори і фараони, царі і президенти тощо, а в тих, що збоку, тіло ще не стліло, як в мумії або консерви… Тепер до них ніхто не має діла - аж поки їх не закопають…
Звір, розпрощавшись з вічно сивим дідом, позадкував і пригнув в хащі, а потім біг, не обернувшись доти, аж поки бідолашний міг… А от і роздоріжжя трьох шляхів... І камінь перед ним лежить… Старі на ньому видавлені букви… Скривав туман ранковий їх…
ЗВІР 4
Серед берізок і патлатих кленів, підбитих осінню багряних, задумливо душа щось віршувала, махаючи опалим листям… Дерева слали крони низько-низько - до неї наче прислухались… «Зарею жизни - все в жизни ясно!»* - Мені той голос був знайомий…
- Моя пошана, королю поетів! Чого блукаєте по лісі? - До себе він мене причарував - вподобав всі вірші – і вкрай! Знайшов я тут свою обитель, право, лише прохання є у ліса – строку йому останню не читати: «Закатом жизни - всему закат!»*
- О, так! Кохання лісу очевидно, хто може ще, як Ви природу покохати – колись я теж хотів, та щось дихнути не давало - можливо душу розчинив віршами… Її не бачили тут часом? - Багато тут таких, як Ви, поетів, Шукають души по лісах…
- Не ображайтеся колего, прошу, я прямо… як поет – поету: Якщо віршам Ви присвятили душу, То мабуть там її й шукайте…- І зник з очей, мене залишив тільки: «Среди кустов и дряблых пней…»** Авжеж, душею він віддався лісу… - А я кому? Ото, мені поети…
Ігор Северянін «Зарею жизни»* Ігор Северянін «Поздней осенью»** ЗВІР 5
І знов на роздоріжжі трьох шляхів, у каменя своєї долі, зоря ранкова обрис ЗВІРА мій змінила на людську подобу. Тепер уважно до кінця читав, щоб шлях собі обрати, ім’я їм – пекло, рай і забуття - три різні напрямки життя…
Одним шляхом я вже пройшов назад - із «забуття» у царстві мертвих: «Отримаєте владу за життя, по смерті – лише забуття» - перечитавши надпис ще не раз: - Занадто вже пряма дорога… І квапляться туди попасти швидко – - спрямовано, чи в маячні…
Повз мене йшли дорогою прямою: тирани, фюрери, вожді - майбутні завойовники бадьоро через трупи… а на узбіччі… тягнулась низка в траурнім мовчанні, навісивши на шию зашморг… Людей багато, та одна дорога - яка веде до забуття…
Мабуть останні в розпачі строку, лише останню прочитали: «не буде більше в цьому світі ніколи щось вас турбувати…» «Отак,» - замислившись подумав я, - «так просто рішення прийняти, себе назавжди в яму закопати - зрікаючись від світу цього»
ЗВІР 6
Що день майбутній приготує нам? Надії, мрії, сподівання – тому, хто тілом і душею молодий, зневіру або покаяння - кому вже півень тричі прокричить? Щасливий той, хто має вибір - обрати те, що ближче до душі і кожен день цього бажає.
В кінці кінців, вже й вибір - з трьох один, І як завжди бракує часу, у каменя з чотиривіршами - всім треба обирати долю. У сумнівах народжується жах, а ті – як результат вагання, замешкався – і ти вже в натовпі - безлика й сіра особистість.
Я ледь відскочив трохи вбік та вихором тисяченогим, під бекання таких собі овець, затягнутий всіма наліво, почав місити знову пил земний... Але я був вже не наївний, і почуття не грали мною більше - почув я істину для себе.
Вірніше ангел, посланий з небес, приніс мені ту звістку дивну - можливо зглянувшись, на всі мої поневіряння відчайдушні. - Пройшов, тобі здається, довгий шлях - в твоєму розумінні може, тепер у каменя стоїш отут, зневірений і без надії…
Спостерігаючи за всім твоїм життям, у дзеркалі неначе, тобі наказано переказати так: «Душею всіх ти полюбляв, робив добро і не збирав скарбів,» - раділи всі тобі на небі – «та розікрали всі її…» - А хто? - Кому ти душу довіряв.
- І що ж тепер, блукати до кінця, без прощення чи покарання? - потупивши у землю погляд свій, у ангела того спитав. - Тепер усе залежить від тебе, здійсниш ти мрію людства врешті, та от єдина заковика в тім, що на кону - твоя душа…
- Ого! Не мав надію на таке! І тут не солоно хлебтавши, а то ще й хочуть на додачу десь! Та що це за життя, в кінці кін… - О! Почалось! За першого себе, отут бажатимеш обратись? Ха-ха… Ти пригадай-но Фауста - тобі далеко ще до нього…
- У кожної людини справи є, які дани йому від Бога, ВІН довіряє, але провіряє, як ЙОВУ, хоч тобі наприклад. Відміна попередників така: вони з душею – а ти ні! - «Життя й свободи гідний лише той, Хто йде за них щодня у бій!»*
- Хто вирішив, поставивши на кін, таке зі мною утворити? - А то не знаєш… Світло та пітьма - як супротивники з початку світу. Запеклі точаться дебати поміж них, вирішує одначе суперечку - лиш договір на іспит - як програв: Психея не його вже буде…
- І як то буде виглядати, га? Засунуть в черево китове, чи може висипле якась парша, щоб я за всіх страждав ще більше? - О, ні! Ти сам себе вже покарав - віднині ти як вітер вільний, та от піску в годиннику на рік - відміряв Хронос особисто.
- Життя – то є три складових душі: надії, віри та любові, які розтринькав ти хтозна і де, хоча надію ти вже маєш - так за угодою зрівняли шанси, а решту – маєш відшукати, до того, як увесь пісок стече, бо кожен забере своє…
- А ще призначено тобі вночі, звірячу шкуру надягати - все той же Мефістофель - чорт з чортів, вже мав тобі про це сказати. А от зі сходом сонця на зорі, прийматимеш людську подобу, щоб не лякалися удень тебе, а полював на них щоночі…
- Можливо є питання? Часу мало… - До чого ті три складові? - Любов тебе відірве від землі, надасть надія добрі крила, дорогу віра вкаже до небес, щоб краще знав, куди летіти… - Бо «Vita brevis est a, Sanctas long»** і ангел зник з моїх очей
Гете «Фауст»* «Vita brevis est a, Sanctas long»** - Життя коротке, святе вічне (лат. – авт.) |