|
… кожного разу джерела знесилення завмирав, очікуючи наслідки. В останній раз відчув, що той вже довго не подавав пульсу, і вирішивши, що він йому точно зайвий, навіть аж-аж - вирвав його з проводами. Мабуть ще щось зачепив, бо іскри сипнули навкруги і біль вдарила спалахами світла по свідомості сміттєзбиральника, яка знову його покинула.
На цей раз знадобилося більше часу, щоб зрозуміти, що він живий ще, і не від того, що насправді один з проводів зачепив клему тригера вмикання камери нічного бачення, яка перевантажила його свідомість від снопу іскор. А тому що те, що він побачив перед впаданням до темряви – були купки всяких нерухомих істот в неймовірних позах. І щось йому зсередини підказувало, що він один із них. Він лежав і прокручував у своїй електронній пам’яті те, що його вразило. То були завмерлі істоти, з висячими кінцівками і вивернутим нутряним начинням , без будь-яких ознак життя. «Наче в трупарні… і я разом з ними» - подумав довгорукий, -«Але як я їх раніше не помітив? Мабуть щось зачепив тоді, як виривав хворобу…» Він подумав і наказав, не знаючи кому: - Хочу бачити! – І темрява перетворилася на зеленувате зображення оточуючого середовища. Діафрагма камери нічного бачення декілька разів із дзижчанням звужувалася і розширялася, поки не зупинилася зі словами: - Ото діло! В самий раз щось розпізнати і роздивитися. Шкода, що якось все шматками і трясеться зображення. Мабуть не все гаразд з моїми очами, - повертаючи на хисткій струбцині камеру з побитими лінзами в різні боки. - Ото народився, прямо в трупарні… Але хтозна, де ще краще… Ой народи мене мати заново! Краще вмерти відразу… А хіба я вже не вмер? Чому я тут? Тут щось не те… Може то від тої хвороби, трясця той ма… Та що це за слово таке, вискакує коли страшно і як злий? Хіба іншого немає до тих обставин? Але все ж стає вже не страшно. Тьху, знайшов час балакати із собою, ма… Мда… «Хто ж я такий? Не дай мені щастя бути схожим бути на тих монстрів… Чого їх тут навалили? А якщо… Та ні, хто ж трупи їсть? Все ж таки краще робити звідси не знаю що, але не лежати тутечки…» Сміттєзбиральник стогнучи спробував щось поворушити, поклацавши контактами. Тільки одна довга кінцівка з трійником захвату ще більш-менш здатна була виконувати його бажання. Решту можливостей не надибав. Витягнувши уперед кінцівку, схожу на шланг, зачепився захватом за край стійки і спробував підтягнутися – наче вийшло, але зверху щось попадало на нього, не зачепивши його внутрішнє начиння. Він доволі швидко перебрався через пісок, наче по мастилу та й колеса стали у нагоді, які чомусь не хотіли самі крутиться. «Може й так і треба?» - подумав довгорукий, а повернувши камеру назад, побачив, що залишає позаду себе слід, - «Треба прибирати за собою, а то вислідять мене» - і заграбав кінцівкою пісок, наче все як і було. Далі стало важче. То зачіплювався за каміння, то за якесь барахло, але потім прибирав каміння перед собою і клав позаду себе. - То я ще не такий вже пропащій, хай спробують зловити, якщо їм так захочеться. Дзуськи їм, а не моє життя… Доповз до купи картонних коробок, відчуваючи, що треба перепочити і подумати, що далі робити. - Головне, що виліз з трупарні, тепер щось накину на себе, щоб не засікли мене і побачимо, що буде далі. Залізши серед картонних коробок і насунувши на себе пару невеликих за розміром коробочок, затаївся, висунувши камеру трохи назовні, щоб мати змогу спостерігати, а решту працездатних систем були знеструмлені, крім розуму і датчику слуху… Він перебирав в розумі те, що сьогодні побачив і сподівався зробити хоч один бодай путній висновок. Сподівався на те, що він ще не забув всього сьогоднішнього, значить може щось пригадати із того, що було до темряви… В голову приходила думка про перевтілення його суті з минулого у теперішнє… Датчик слуху уловив якесь шкрябання з клацанням і камера ожила, піднявши свою чутливість на всю потужність. В розчахнуті настіж двері підвалу увірвалося яскраве сонячне світло, в долі секунди вдаривши по камері нічного бачення. Довгорукий не встиг навіть зойкнути, як його розум повернувся у темряву…
5 Не багато, але щось.
2025 рік. Передостання неділя. Вечір. - ЦПС. Команда 1002. Наздогнати, захватити і знешкодити об’єкт «Р52» - ПСК-Д. Команда ясна. Прийнято до виконання. - Розпочати перевірку систем готовності виконання завдання. - Всі системи в нормі. - Відлік до старту: 5…4…3…2…1… - Старт дозволено. Дверцята відчинилися і СК-Д виїхав на виконання звичайного завдання. - Увімкнути тепловізор і КНБ. Спочатку обережно, оцінюючи ситуацію назовні , а потім помчав уперед сміттєзбиральник, розбризкуючи пісок з-під несамовито обертавшихся коліс. Місто накрило пітьмою. Небо швидко затягувалося тяжкими хмарами. Від будинку до будинку вітер змінював напрямок і ганяв пил та дрібне сміття у диявольських вихорах. - 3 секунди… Система в нормі. Ціль виявлена. Швидкість гранична. Об’єкт «Р52» то волочився по землі, то злітав догори, закручений вихором. - 5 секунд... Видимість обмежена до 70%. Підняти КНБ. Сміттєзбиральник підняв КНБ (камеру нічного бачення) на максимальну висоту, яка дозволялася конструкцією, щоб уникнути високої трави і кущів, які заважали слідкувати і проводити захват об’єкта пошуку. - 7 секунд… Визначений об’єкт «Л1» - людина, що рухається паралельним курсом об’єкту «Р52». Папірець неначе грався з людиною, не підозрюючи, що та вже на межі… Людина почала несамовито кричати, ніби намагалася довести щось йому: « Стій!!! Щоб тебе чорти забрали!!! Я кому кажу!!!...» - 9 секунд… Збій в програмі «Увага-людина!». Штатна ситуація №2. Працює програма «Закон сміттєзбиральника». - 1) Не причинити шкоди людині, збираючи сміття, чи своєю бездіяльністю дозволити сміттю нанести шкоду людині. - 2) Виконувати команди людини по збиранню сміття, якщо ця команда не протирічить першому закону. - 3) Сміттєзбиральник повинен піклуватися про свою небезпеку, доки це не протирічить двом попереднім законам. Папірця затягувало під будівлю на кущі шипшини, ховаючи від світла ліхтарів - 11 секунд… Продовжити виконання завдання і допомогти людині прибрати ціль. Людина почала спотикатися через бордюри і кущі… - Ціль може стати недосяжною через шість секунд! Задіяти «Стрибок випередження»! Сміттєзбиральник почав стрибати, відштовхуючись пружними штовхачами, балансуючи довгими щлангоподібними кінцівками. За п’ятим стрибком він був готовий до спроби захвату папірця. - Маємо єдину спробу захвату об’єкту «Р52». Зосереджена увага! В останньому стрибку довгорукий дістав захоплювачами папірця і крайнє обережно спланував до землі. - Почати паперізацію. Приймальник готовий. Людина з розбігу вперіщила ногою в тяжкому боті у саму середину корпусу довгорукого з лайкою «Твою мать…». Наче вибухнуло першоджерело усесвіту… Картонні коробки розлетілися від удару кінцівки довгорукого… - Що то було? – наче в когось запитав він. - Невже я знову вмер? І довго мене так буде кидати, туди-сюди? Багато питань – а відповіді немає. Не було. І мабуть і не буде, з такими перевертнями… - Хоча, здається, то був сон, в якому я їздив, стрибав і літав наче… наче птаха… - А може то не сон? А що ж тоді???? - Невже це було справді зі мною??? - О, творець мій! За що з мене так познущались? Я ж хотів допомогти людині упіймати папірець. Він же сам кричав: «Щоб його чорти забрали!» - щоб його чорти забрали! Хіба я порушив закони сміттєзбиральника? – НІ! Йому ж нічого не пошкодив, а хто ж знав, що він може вбити за цей папірець… Отака вдячність за добросовісну працю. Майже самопожертва, заради якогось папірця… Та ну, я ж тільки виконував накази! І… Стоп! Накази… Довгорукий замислився… «Але ж зараз я не виконую нічиїх наказів – сам прийняв рішення, сам і виконав! Вишкрябався з трупарні, заховався… І все без наказів!!!!» - То я можу самостійно мислити, приймати і виконувати свої рішення! Ото привалило мені… А що ж мені робити з таким щастям, чорти б його забрали? І жити не зрозуміло для чого, і померти шкода… Може буде все ж таки краще? Хіба що жити цією метою… Так, буду сподіватися, що буде краще, ніж тепер. Що дано, те й маю. Шкода, що не запитали, може й більше дали б… - Хм-м, чого то я розкис? Не все так вже й погано. Мислю – значить живу…
Нещодавно був іще, Роботом бездумним - Як консервна банка…
А тепер я інтелект, Що хочу, те й зроблю - Майже як людина…
- Бз-з-з-з… Ото видав… ручки немає записати для нащадків… Ну й сказав! Зареготав би, та боюся, що знову замкне десь… Нащадки… І так інвалід, а якщо ще на голову? Як тоді будуть звати мене? – Дібілоїд… Ой не можу, зараз вибухну… Щоб мене чорти взяли та гепнули…. Якщо є гумор, значить не все втрачено. - Так то так, але життя продовжується, хоч і з перервами. Скільки ж то я був у несвідомості? А яка різниця? Часом менше, часом більше? Треба все рівно привести себе у порядок, а то ж хто захоче від мене нащадків? Знову… Довгорукий розкидав коробки і поповз до трупарні. Він вирішив подивитися на мертвих сміттєзбиральників, щоб зрозуміти їх устрій, а може і собі щось відремонтувати. Тут він побачив, що хтось дивиться на нього. - Ти хто? – прошепотів довгорукий. Другий – страшний, мовчав, тільки кривлявся і повторював рухи сміттєзбиральника. - І довго так будеш мені лінзи корчити? – не витримуючи нахабства другого, запитав довгорукий і повів до нього кінцівкою. Той так само зробив рух назустріч. Схвильований довгорукий з обнадійливою думкою про зустріч з живим сміттєзбиральником з трепетом доторкнувся до іншого. «Дивно… Він повторює мої рухи і не більше….» - здивувався… - Тьху, та тож я і є… Довго і мовчки розглядав себе довгорукий у дзеркалі… - Краще б я вмер… Підповз ближче. Кінцівкою провів по розбитому приймальнику у дзеркалі, потім на собі самому… - Ну і рожа в тебе… А зачіска – «Я впала зі скирти… головою вниз»… Розвернувся і поповз до трупарні…
6 Будинок із привидом
2025 рік. Два тижні потому. 3.30 ранку. Сірий «Шевроле» із затемненими вікнами стояв на лісопарковій смузі біля першого під’їзду будинку і був майже недосяжний прибудинковому освітленню. Та це вже не мало значення, бо починало розвиднюватися і дрібні каплі роси обліплювали схолоднілу машину. По запітнілим вікнам збігали струмки дистильованої води, зрадницькі видаючи присутність живих істот в салоні машини. На передніх сидіннях салону сиділи двоє у сірих цивільних костюмах у стомлених позах. Один із них спав із розкритим ротом, відкинувши голову на підголовник, а інший спостерігав посоловілими очима за будинком, зачепивши пальці за руля. Шипіння та сопіння сплячого старшого напарника кидало спостерігача у стан дрімоти, тому він надів навушники і слухав улюблену поп-оперу «Наша хата скраю», відбиваючи пальцями ритм музики. Дедалі важче було йому дивитися скрізь запітнілі вікна і він протирав їх сухою ганчіркою, але зовнішня роса спотворювала увесь простір спостерігання, розмиваючи все до неподобства. Кави спостерігач вже не хотів, бо вже відчував, що зайва чашка викличе переповнення сечового міхура, а ще треба чекати три години до ранкової зміни, коли їх підмінять інші співробітники. Прихилившись до вікна машини, чоловік задрімав, стомлений нічним чергуванням. Він не турбувався про роботу, бо у під’їзді були встановлені мініатюрні камери спостереження – біля входу та на другому поверсі, навпроти квартири заявниці і все записувалося на відео. Ніхто не вмикав монітор, щоб не видати спостереження, бо він вмикався автоматично при появі рухливості з датчика руху. То була їх робота – комунальної поліції - виявляти злісних сміттярів за заявами громадян. Робота не пильна, та й добре оплачувалася. Ця поліція підпорядковувалася тільки губернатору області, мала добре оснащення і вишколених працівників. А все почалося з якогось послання до Верховної ради: О Ви, з надмінністю нащадки, Всіх скликань, сесій і комісій! Пролийте світло в темне царство, Зірвіть із прибиральника кайдани! Свавіллю пацюків нема межі, Смітять бездумно і навмисно, Хай розбіжаться, хто куди, Від ваших праведних законів! Ви тільки очі опустіть додолу, Побачите не те що, просто дно – А днище, з золотом і грішми, І поряд згасне навіть Ельдорадо … Зустрінете Європу біля входу, Проситися у гості буде слізно, Хай буде наша славна Україна, Усьому всесвіту зразком порядку! Дехто нагорі зацікавився тим, що можливо й справді не догляділи знизу, у погоні за надприбутками і почали жваво шукати рішення, щоб добратися до днища з грошима. Врешті, після незграбних рухів законотворчості, вирішили звернутися до того, хто послав їм послання. Відповідь не забарилася і після недовгих дебатів почалося лобіювання нового закону про комунальну поліцію. Сама концепція нововведення полягала у тому, щоб звільнити прибиральника від дурної роботи, яка відволікає людей від розбудови держави і забирає матеріальні ресурси, а разом з тим ввести комунальну поліцію на основі самоокупності, яка б наказувала усіх без винятку за порушення добробуту за законом. Бо постав п’ятдесят прибиральників на дім – будуть в п’ятдесят раз більше смітити… просто не можуть по-іншому жити наші громадяни. Ламають, трощать і смітять всі, кому не ліньки, не задумуючись над тим, хто працює прибиральником. Нормальна людина не піде туди працювати, бо навіть себе не прокормить, а пенсіонерки не можуть бігати з ранку і до обіду, збираючи сміття. А смітять не тільки так, між іншим, а ще й навмисно підкидають роботу прибиральникам, і без того людині без прав. По інструкції – зобов’язаний, повинний, виконувати, слідкувати, знати, очищати, проводити, не допускати… Особливо - не допускати… Та міліція нічого не може вдіяти - а в неї набагато прав, ніж у прибиральника, в якого зовсім немає прав, зате обов’язків… Так і вирішили провести нововведення в одному із міст країни, а не так, як завжди – накажемо всім, а потім побачимо… Сплячий та дрімаючий не бачили, що у вікні другого поверху розсунулася штора і проглянуло ледве помітне обличчя, на якому не було помітно будь-якого емоційного руху. Воно поверталося разом із поглядом вицвілих очей, опущених додолу. Після недовгого прочісування прилеглої території уважні очі зупинилися на сірій машині і вдоволена посмішка із прищуреним поглядом з’явилася на зморшкуватому старезному обличчі і штора так само обережно зсунулася, як і розсунулася. «Нарешті спіймають того прибиральника-зловмисника, який підкидає мені лушпайки з насіння, які я розкидаю на першому поверсі. А то не можу зрозуміти – прибирає той чи ні… Це з-за нього я не стала домовласницею, щоб всіх тримати у своїх руках. Чи то так щастить йому, чи такий хитрий, що не можу впіймати його. Та нічого, компол впіймає його на гарячому, ще й з відеодоказами. Я йому віддячу за вірша «Комісарша», хоча мені той і сподобався. Але не дочекається подяки… шкірянку б мені та наган…» - такої впевненості у покаранні прибиральника вона ще не відчувала з тих часів, коли збирала підписи у мешканців будинку проти нього – «Але щоб йому… Не змогла його зняти. Підписів проти нього взагалі ніхто не поставив. Зате ЖКП зібрало багато, навіть самі бігли підписувати. Нічого, ще взнає комісаршу… Як то там…»
В місті погасли вогні, Тиша бринить навкруги, Тільки у вікнах деінде, Світло в шпаринку сочить.
Чутно, як ніби собака, Жалібно там скавучить, Іноді звіром завиє, То як дитина кричить.
Плани будує на ранок, Де і кому насолить, Щоб у щасливе майбутнє, Людям хотілося йти.
Мріє і стогне одразу, Як її бабка колись, Шкірянку чорну під ремінь, І револьвер у руці.
Влада дала їм посаду, Стали вони комісарші, Кулю незгідним у скроню, Хто не зігнеться під ними.
Голодом люд заморили, Хліб із печі забирали, Вивезли здатних до праці, І як рабів таборили.
Потім самих комісарів, Слідом усіх розстріляли, Б’ються об стінку нащадки, Вибачте – їм наказали.
Із забуття повернулись, Їх комісарські звички, Шкуру овечу наділи, Біблію в руки схопили.
Зранку несе божевільна, Гнівні прокляття усім, В церкву іде недаремно, Бога собі залучить.
Всі, хто не з нами – загибель, Будуть у пеклі горіти, І як не вгодять їм разом, Всі ЖеКеПе будуть бідні.
Скарги численні в облраду, А до міської, тим паче, Винний у них прибиральник, Бо не вклонився у пояс.
Тільки очима блукають, Щоки неначе вітрила, Мало приємного в тому, Дують вони проти вітру.
Плачуть пожежники гірко, Плачуть даішники слізно, Пір’я гострять комісари, Скаргу за скаргою пишуть
Ті, що слідкують із вікон, Знову взялись до розбою, Б’ються за щастя народне, Шкірянку їм, та наган би.
Знову їм пам’ятник буде, Десь в закутку кладовища, Знову прийдуть нащадки, Вічний вогонь не згасає.
Ще не добре просвітліло на вулиці після темної серпневої ночі і все розпливалося у напівсирому тумані і ніхто не звернув уваги, що тільки в першому під’їзді погасло світло на всіх поверхах і перед вхідними дверима. Через декілька хвилин в машині спостереження пропищав сигнал датчика руху і обидва поліцаї скинули з себе дрімоту, але нічого не бачили на майже чорному екрані монітора, що автоматично увімкнувся. Продираючи очі, поліцаї вискочили з машини і побігли у під’їзд, на ходу виймаючи магнітного ключа від вхідних дверей. У під’їзді було темно і тихо… Хоронячись попід стінкою, поліцаї кралися на другий поверх, стискаючи у руках увімкнені ліхтарики і поліцейські палиці. Забравшись на другий поверх, нічого не побачили з того, що очікували. Тільки з іншого боку дверей заявниці чулося шкрябання і лайка. - Що у Вас? З Вами все добре – запитали поліцаї у того, хто був за дверима. - Зі мною все добре, але не можу відчинити замка… - Знову прояв домового… Вже не перша заява від мешканців цього будинку по цьому приводу – і голос головного зірвався на шепіт від задоволеного химерного хихикання поверхами вище.
7 Для користі справи
31 липня 2025 ріку. Четвер. 08.20. Микола Абрамович спізнювався на вранішню нараду з мером міста о 8.00. Руки ще трохи тремтіли і думки в голові зовсім не хотіли складатися на доповідь главі міста. Вчора добряче хапнув кілька тисяч у казино, потім погуляв у ресторані з приводу виграшу – інакше кажучи відпочив по повній… «Жінка, зараза.., пішла на роботу, не розбудивши його, а тепер треба щось вигадати, щоб не отримати на горіхи від… Де такого взяли в начальники? Та хе.. з ним, сам такий – не люблю розхлябаності від підлеглих. Щоб таке йому впарити?» «Lans» кольору «мокрий асфальт» мчався по місту, який вже прокинувся і розпочиналася масова біготня. На зупинках люди юрбою човпли одне одного біля великих біопаливних автобусів, щоб встигнути на роботу, яка з кожним роком становилася все цінніше, ніж життя людей. А дрібних перевізників розігнали, бо від них тільки дороги забиті і ніякого прибутку до бюджету. Якщо і надходить, то дрібниця, а левова частка осідає у кишенях владних людей. Де-не-де гребли сміття прибиральники, хоча в останні десять років їх та сміття поменшало набагато. Тепер більшість прибиральників складалося з тих, хто вимушений був відпрацьовувати за скоєне дрібне хуліганство або впіймані комунальною поліцією за розкидання сміття. «Треба ж було таке вигадати!!! Але стало менше проблем з мешканцями, які увесь час скаржилися на непорадних прибиральників – тепер вони самі на себе не скаржаться… Пам’ятаю тільки, що цю новизну ввели після Евро-2012. Тож хотіли провести ще зимову олімпіаду у Карпатах – так ОМК заборонив її проведення. Казали, що ми вашим лушпинням і сміттям наїлися донесхочу на мондіалі … Хочете олімпіаду – наведіть порядок і чистоту не тільки в Карпатах, а й в державі. Бо від вас і Євросоюз захворів сміттєфілією… Європейці почали обклеювати паркани і домівки об’явами, бо це не обкладалося податками. А й справді, колись був у Трускавці, то взагалі, стоїть шикарний готель, де я відпочивав і навпроти паркан, увесь заклеєний та переклеєний тими об’явами. Це було колись… А як розібралися, то це всього декілька фірм паскудили, здається кадрова, туристична та агенція нерухомості, ну і пару сітьових: «Ейвон» чи щось з біодобавок. Поліція швидко їх пригнобила і тепер місто – як цнотлива наречена, без обкладинок і прокламацій.» «Щоб таке вигадати справжнє? .... Вчора з прокурором посиділи добре… Жалівся на одну бабу. Нібито і нормальна, але як взнав, що колишня аптекарка, то зрозумів, що вони в аптеках всі поїхали на тій стерильності…» - згадав заступник мера. - Дістала вже своїми заявами. Мій попередник інфаркт упіймав із-за неї і до мене добирається… Коли його мали ховати, то всіх прибиральників зібрали, щоб навести блиск біля будинку і авто всі розігнали з-під будинку, щоб не заважали. Навіть шляхове управління забігало і прибрало там, де місяці не прибирало. Тож мер мав приїхати… А так, коли хто вмирає, то буває аж не до сміху - заставлено машинами перед під’їздами так, що труну не можуть винести. Не переплигнути, не обійти. Всі тротуари і лісопосадки запруджені тими машинами. Та нічого з тією бабою не поробиш, маю відреагувати на її заяви. Насправді, тобі скажу, що це не одна заява з того будинку. Там ніби домовий завівся… Щоб йому зранку чарку горілки не хильнути! Розумієш, Микола, один скаржиться, що сміття не може ніяк викинути – воно знову з’являється на кухні. Бідний вже звертався до психіатра з приводу того, що називається «дежавю», у інших колеса авто постійно пробиті або спущені, у підвалі чортівня твориться і коти зникли… - Добре, що ми умили руки, переклавши все на комунальну поліцію… - наче похвастався Микола Абрамович, - Хоча треба і перевірити їх роботу… Треба поворушити комунальну поліцію.. «Ото ідея!»- Врізалося у голову – «Скажу, що їздив вранці з перевіркою комунальних служб і поліції. А хто мене бачив? Як і я їх… Скажу, що не бачив прибиральників, хай всі з переляку побігають… Так, для профілактики…» - і наче все порожевіло в очах Миколи Абрамовича, і він відчув себе героєм майбутнього дня. Мобільний телефон був завжди під рукою. - Доброго здоров’я, шановний! …. - Не впізнаєш?... - Ага, довго жити буду і це радує. Зайди до мне в обід, є справа з перевіркою. Терміново…. - Так, саме той будинок… - До зустрічі.
3 серпня 2025 ріку. Неділя. 03.52. Капс, як він себе назвав, від скороченого «Капут смітникам» відключив світло першого під’їзду і швидко перебрався підвальними приміщеннями до того під’їзду, де жила шкідлива бабка. Він наблизився до її дверей і засунув у замкову щілину тоненьку пластикову насадку від японського моментального клею. Сильно не треба було натискати, щоб тільки трошки клею затекло у шпарину і скріпило швидко всю систему замку. Зачекавши хвилину, він натиснув на кнопку дзвінка і тримав її, поки не почув: - Якого біса зранку мені дзвонити? Йдіть геть, нікому не відкрию! - Хто б сумнівався, - розтягнуто прохрипів Капс. Почувши електронний сигнал спрацювання магнітного замка вхідних дверей до пі’їзду, Капс відскочив від дверей і тихенько перебрався на гнучких кінцівках до перил східців, уважно прислуховуючись. Під’їзд наповнився ледь чутними кроками і мерехтінням світла ліхтариків. Внизу, від вхідних дверей хтось рухався, наче мисливці на полюванні. Хоронячись попід стіною, кралися наверх двоє, стискаючи у руках увімкнені ліхтарики і поліцейські палиці. Чи то злодії, чи мисливці… Іноді ніхто не може збагнути, хто є хто. Бо часом жертва стає мисливцем і навпаки. Діставшись мовчки другого поверху, невідомі довго водили світлом по кутках наче щось шукали. Тільки чулося шкрябання і лайка з-за дверей, де жила заявниця на стеження. - Що у Вас? З Вами все добре? – почулося неголосне запитання глухим чоловічим голосом. - Зі мною все добре, але не можу відчинити замка… - Знову прояв домового… Вже не перша заява від мешканців цього будинку по цьому приводу – і голос головного зірвався на шепіт, коли Капс химерно захихикав від задоволення з третього поверху. Промінь світла ліхтаря впав на кнопку виклику ліфта. - Піднімися на останній поверх ліфтом і спускайся пішки вниз, а я піду наверх по сходах… - Зрозумів… Запрацювала лебідка ліфта, з шумом спускаючи ліфт десь зверху, який зупинився на другому поверсі. Роз’їхалися стулки ліфта і наче не шумно, але в тиші всім по вухах гримнуло лязкотом і світлом, що автоматично увімкнувся у кабіні. Молодий напарник увійшов всередину і ліфт почав рухатися уверх, вистукуючи кожний поверх як колеса залізничного вагону - кожен стик рейок і зупинився десь на верхніх поверхах. Тільки коли стихло у під’їзді, почав рух нагору той, що залишився внизу. Капс відчув небезпеку оточення і не перевантажуючи сельсини поки що потроху піднімався вище по сходах, прислуховуючись до звуку рухів знизу і шукав виходу із ситуації. Верхнього нападника ще не було чутно, але це не означало, що там немає небезпеки. Можна було б залягти десь, або напасти на одного з них, та хто знає, наскільки вони озброєні… Він вже бачив вогнепальну зброю та її дію, коли дивився телевізор з балкону однієї із квартир. В нього теж була зброя – «Громовиця котів», тобто електрошокер та різні там інструменти для ремонту. Звісно, не та зброя і не для тих… Тож, однозначно, пристрелять… і капут Капсу… Згадав меч джадая, з надписом «Made in China»… Аж пирснув у темряві… Так зрадів тоді, що знайшов таку зброю, як у фільмі. Вся палала вогнями, особливо ручка з «бігаючими» вогниками. А як тріснув по трубі – то гаплик був тому мечу. «Якби не той зверху, не було б проблем. Заліз би до сміттєпроводу через люк, а там і схоронився би. Я вже підготував там троса, щоб спуститися в комірку прибиральника, який там щось приховує. Ще тиждень тому помітив, що механічні прибиральники наче щезли… Але він чув, як працюють мотори вночі і невідомо куди зникають пил і сміття. Щось дивне… Ніби вони стали непомітні для усіх. Таке б йому зараз стало у пригоді» - швидко промайнуло в голові Капса. Між третім та четвертим поверхами було відкрите вікно під яким стояло крісло з чотирма сидушками, які зазвичай колись були у кінотеатрах. Мабуть тут курили і відкривали вікна, щоб провітрювалося. Це було вікно до свободи! Капс забрався на підвіконня, обдивився навкруги… - Не в перший раз… - втикаючи свої три захоплювачі на кінцівках у вакуумні присоски. Капс тричі протяжно пронявкав, подумавши: «Хай шукають кішку, яка вже втекла…» і почав пересуватися по стіні, переставляючи свої павукові лапки з присосками, доки не потрапив до незаскленого балкону квартири на третьому поверсі. Вже добре розвиднілось, тому Капс швидко накинув на себе пару лахів і затих, даючи ві… Продолжение » |