 |
КоммунарецДва тижніПовість |
Два тижні"Целый год больница стояла пустая - никто не хотел лечиться, а «Приключения Незнайки и его друзей».
1 Пекельний вогонь не вщухав, а навіть розгорявся все більше і сильніше, розповзаючись по усіх куточках, вишукуючи ділянки, ще незачеплені диявольською увагою. Тіло вже не мало значення для володаря пітьми, він шукав мою душу, щоб знесилити мою віру і лишити надії. Гріхи мої вилізли з мене і бігали ознобом по моєму тілу, сподіваючись на безкарність, бо руки вже не підкорялися моїм бажанням стерти їх у порошок і розсіяти по світу. Спека від вогню була сильніша за спеку пустелі Сахари і Калахарі, разом узятих, бо від неї не було можливості сховатися - вона була всередині мене. Живильна вода не вгамовувала спраги і не могла загасити жару, який вже виривався назовні, тому що більше не було місця в тілі, де б той міг знайти простір для своєї ненаситної утроби. Два дні поспіль, вогонь володарював моїм тлінним тілом, спаливши усі гріхи, а очистивши мене, зник… На третій день…
2 За дверима почулося торохтіння защіпкою і коли нарешті відкрилося маленьке віконце в дверях, миттєвий спалах світла було перекрито чиєюсь головою, яка сказала: «Приймання їжі… Давайте швидше, бо інші чекають поїсти…» Бажання попоїсти виявилося тільки в мене і то, тільки для того, щоб повернути собі сили, які покинули мене ще два дні тому назад. Пекельний вогонь забрав сили, але не бажання їсти і коли я подивився на інших, мені стало шкода їх. Всі обличчя так і перекривилися у гримасі відрази, яке було озвучено або шипінням, або видихом безнадії. Поки я перевернувся на правий бік, скинувши свої ноги на підлогу, виявився ще один бажаючий поїсти того, що сьогодні послали нам санітари. Молодий чоловік тільки-но позавчора був госпіталізований за підозрою на дизентерію, але не втратив почуття оптимізму і швидко підійшов до віконця, з якого мала бути отримана частина мани небесної. Я теж отримав свою частину, але подивившись у тарілку та на інших колег по нещастю подумав, перекрививши: «Давайте швидше, бо інші чекають…» - і наче задав зустрічне запитання, можливо не тільки собі, - «Хто в цьому домі хоче так швидко поїсти, та ще й чекає з нетерпінням?» Набираючись відваги спробувати мани, подивився на добровольця, який перший отримав їжу. Він знову виявився першим, висьорбавши рештки із закиненої тарілки над головою і тут же пішов до віконця. Проводжаючи його поглядом, із передчуттям неймовірного, я згадав себе. От подобалася мені госпітальна їжа – ще з дитинства пам’ятаю смак манної каші, яка розповзалася по неглибокій тарілці напівсантиметровим шаром і посміхалося мені єдиним жовто-золотим оком шматочка вершкового масла. Навіть заплющив томно очі і вчув запах дитинства…Хоча ясно було, що нашому брату тут таке не дадуть, особливо молочне і якщо де і дають, то не у тій концентрації і не особливої якості. Хлопець біля дверей перебив моє блаженство нетерплячим грюканням металевої кружки по віконцю. - Чого треба? – прозвучало роздратовано, разом із відкриванням віконця. - Дайте поїсти… - зігнувшись пополам з протягнутою тарілкою жалібно попросив хлопець, стараючись просунути голову у відкрите віконце. - Де ти був… Коли роздавали? – ще роздратованіше перепросив голос. - Я ще хочу… На добавку… Будь ласка… - ще жалібніше простогнав хлопець, - Ну… трошки хоч… Палата наповнилася скрипінням ліжок. У мовчанні пацієнти повернулися до дверей, щоб почути всю розмову і туманно дивилися на це невгамовне биття життя. Троє «новеньких» тільки що «поступили» і можливо їм просто цікаво було, кому ще так може хотітися тут їсти, бо їм виписали діагноз «сальмонела» і думки їх вітали на протилежному кінці від кухні. Якщо точніше – навіть не вітали, а носили їх до туалету. Всі ще вчора з радістю провідували те місце і отримували задоволення, присідаючи на блакитний фінський унітаз і читали анекдоти або іншу забавну літературу. Інакше кажучи – насолоджувалися життям, не вдаючись до подробиць… Здавалося, як може вплинути, хоч і короткочасно, якийсь шматочок вафельного торта на це свято? Свято життя, мається на увазі… А може і на подвійне свято в той день – закоханий молодий хлопець пригостив свою кохану, чи видатна дата була, можливо десята річниця у сина… Скажіть – випадок? Можливо. Врешті мають насолоду життям «по повній» і з подробицями… - Та мені хіба шкода, - не була миттєва відповідь, але вже почулась нотка жалю, або ні, краще зацікавленості - коли іноді просиш добавки у санітарів. Їм цікаво дивитися, як «оте» їдять – не все ж свиням викидати… Хочу відразу зауважити, що вважаю таку їжу корисною для шлунку окремо взятих громадян і для держави, якщо дивитися на це загалом. А ще маю таку слабкість – веселити санітарок, коли настає час оздоровлення, поїдаючи не одну, в декілька добавок. - Йес… - тихо зрадів хлопець і зробив відомий всім рукою рух зі стиснутим кулаком, після того, як його тарілка була втягнута рукою в отвір віконечка дверей. Хтось пирснув з гидливістю, а хтось застогнав… Я мовчки почав жувати хліб, ледь пересуваючи неслухняні щелепи вверх - вниз. Це на мене ніяк не діяло, бо я був, так би мовити у прострації. Ніщо мене не дратувало і не турбувало… Я тільки-но сьогодні відчув, що невияснена хвороба почала відпускати моє тіло і душу. Аналізи нічого не показали – ні втішного, ні поганого. Температура била за сорок нещодавно і все горіло тоді, наче вкололи десять кубиків рідкого калію. Тепер мені були потрібні сили, щоб одужати і якось привести у лад свій мозок. 3 Вирок свій я вже знав - два тижні строгого режиму без права на прогулянки, без… Ні, так можна збитися, треба вистроїти усе по значенню від втраченої свободи. Що ж найперше? Якось не вдавався до таких роздумів – а що ж можна втратити, отак раптово, що й приготуватися не встигнеш? Тюрма – це щось таємниче для мене і гадаю, що там трохи по-іншому, але принцип той самий (тільки по кінофільмах можу судити). Хіба що… Дивно прозвучить – строгий режим з вільним розпорядком. Ха! Такого немає навіть в найманих охоронців, які їздять вахтовим методом. Якось спробував – мабуть у тюрмі краще… Тож, с чого розпочати перелік забороненого, вірніше явно забороненого, здебільше побічного і відсутнього, як такого. Ще… Ледве не забувся – внутрішні правила особливих палат, назву їх - табу. Тепер маємо те, що строго заборонено на протязі двох тижнів: - палити - пити алкогольні напої, навіть пиво - виходити з палати, - не їсти того, що іноді хочеться - контактувати на живо з будь-якими людьми, крім працівників лікарні. Ось і наостанок побічні ефекти для затворників: - спілкуватися на живо з жінками і само собою, що для декого і з чоловіками (побічно), - перегляд телевізора (відсутній за відсутністю спонсорів) - розказувати анекдоти (табу) Самий цікавий пункт – останній, про анекдоти, а решта так собі, як належне від неналежного, і от уявіть, як я можу комусь в даному випадку, наприклад, розказати анекдот: Приходить до лікаря чоловік і каже: - Лікарю, я так погано став чути, що навіть свого… пукання… не можу розчути… - Нічого, ось Вам таблетки, будете приймати по три штуки на добу. - І що, я краще бути чути? - Не знаю щодо покращення слуху, а от пукати будете голосніше. Питання не в суті анекдоту, його формі, чи в якійсь сфері життя. А взагалі, у його адекватності, або доцільності в даному колективі, де не всяк спроможний носити в собі довго відходи інфекційних бактерій. Тому вони і є негласним табу. Хіба що можна почитати не вголос анекдот в газеті і чомусь подібному, не розрахованому на те, що не всім йдуть анекдоти на користь. Що поробиш… Як сказав поет:
В таке чистилище усякому, що входить, забути треба про розваги всі життєві, бажання всяк залиште за дверима, люди, одна потреба буде вам – до туалету!
От так буває, наче у кіно… Потрапив туди, куди мало кому бажається. Майже всі факти в наявності, тобто симптоми, як кажуть на обличчі, крім конкретних доказів самого існування даного захворювання. Мотив і привід ігнорується. Якось запитали в мене «нові» пацієнти: - А ти чого тут відпочиваєш? - Лікар «шиє» сальмонелу, хоча крім температури і ломоти більше нічого немає. Яйце піджарене з’їв за день до лікарні… Знайшли на що гріхи скинути. Крайнім зробили яйце…
4 Авторський відступ Наче добре почав, але щось впустив… Щось таке головне, без чого нема інтриги в повісті. Назва є, сюжет розгортається, а от крючка з наживкою - немає! Є над чим замислитися… Тут треба найтонше почуття і філософське розуміння, яке б могло пронизати всю повість і навіть залишитися у підсвідомості, ще й іншим щоб вистачило надовго. А ще почути від читачів: «Треба ж так …Як точно підмічено!». Само прийшло… Ні, нічого само не прийде, хіба що смерть і то, в останній час занадто достроково її кличуть. Просто треба добре налаштуватися над поставленою задачею. Не хватає епіграфу! Як просто скринька відкривалась… Тепер самий його пошук. Можна, авжеж, самому вигадати, на кшталт: « П’ятнадцять чоловік на один унітаз, йо-хо-хо, і по колу знову…». Тривіально і занадто адекватно, немає філософії…. Має ж бути якась прийнятність поколінь і таке інше, вічне та недосяжне… Що ми маємо? Лікарня, де все відбувається, з чудовим персоналом і прикольними пацієнтами. Головний герой, закинутий долею з невідомої причини. Екзотичні хвороби з деякою сезонністю, але напливами, як стихійне лихо. Нетрадиційне лікування – лише таблетками і нічим більше. Порившись в голові та архівах - знайшов! «-- Ах, батюшки, -- воскликнула она и испуганно хлопнула ладошками, -- Це написав Микола Носов у повісті «Приключения Незнайки и его друзей». Впишу епіграф замість епілогу, щоб трилер вийшов, бо лікування одних продовжується після одужання інших.
5 Якось запхавши в себе хліб і трохи втягнувши супчику, смак яких я не зовсім зрозумів, улігся на ліжко і спробував відтворити останні події, починаючи з кінця. Щось мене спонукало до цього. Десь в середині, а може у глибині души відчував якусь образу чи відразу, які точила мене, неначе щур, який точить усе, що попало на зуб цьому гризуну. Почалося це все ще із знайомства зі «швидкою допомогою», але то було ніби здивування на грані замішання, яке згодом перетворилося у нав’язливу фобію перед людьми у білих халатах. Мені стало сумно про це згадувати і я вирішив зайнятися пошуком первопричини, з якої взагалі все розпочалося… У той приємний липневий суботній ранок нічого не віщувало про події, які згодом перетворяться на кошмар, заповнений тілесними і душевними болями. Треба було вийти на роботу і підготувати терміново конче важливий проект, який обіцяв дати добрий прибуток фірмі. Я відчував радість життя, йдучи вранці по каштановим прохолодним алеям, вдихаючи очищене від вчорашньої гарі за ніч міського повітря. Посміхався щиро зустрічним і неквапливо наближався до роботи. По дорозі зайшов в магазин і купив біокефір «Слав’яночка» і дві булочки з маком – собі на обід. В прохолодній тиші коридорів фірми було набагато краще, ніж знаходитися в кабінеті, який вже почав розжарюватися у палких променях вічного сонця. Зробив все як завжди по порядку – включив кондиціонер і комп’ютер, наповнив чайник і водяний фільтр водою, передзвонив другу, який теж вийшов на роботу з тієї ж необхідності, що і я. Зустрілися, переговоривши деталі проекту, а разом з тим і перекурили. Не кваплячись, але уважно до обіду проект набирав реальні форми і об’єм. Та однією водою з водяного фільтра ситий не будеш, а обід – справа свята. Пару стаканчиків біокефіру і булочки підняли тонус мозку, який починав замерзати від охолодженого кондиціонером повітря. За роботою навіть не помітив, що мене почало трохи трусити від холоду. Мабуть ще й на додачу сонце зайшло на іншу сторону будинку, перетворивши кімнату на деяку подобу морозильника. Проект був майже вдало закінчений, завдяки і охолодженому мозку, який краще працює на холоді і вже під вечір ми з другом вирішили посидіти після всієї роботи в генделику за бокалом пива. До цього часу відчувався у доброму фізичному стані, доки…
6 Мої згадки перервав Андрій, який вийшов з туалету під шумний потік води зі зливного бачка після довгого просиджування там, через годину після прийняття їжі. То був той хлопець, який просив добавку. Ми вже знали його ім’я і що він з найближчого до міста села. Почухавши потилицю завмер і запитав, звертаючись до всіх: - Котра зараз година? – і не чекаючи відповіді, розгублено пожалівся – Живіт бурчить чогось … Їсти хочеться… - На третю… - і обірвана відповідь зависла у повітрі – Давно не їв? - До сьогодні два дні… - А я вчора. Купив вафельного торта і завітав до своєї Люби – сказав молодий чоловік приблизно двадцяти років, - Викупив путівку на море для нас з Любою і думав відсвяткувати цю подію, обговорити план поїздки, яка мала розпочатися через три дні… Видно було, що він був сильно пригнічений, коли продовжив: - Тепер вона теж тут, у сусідній палаті… - Ви теж купляли торта в універмагу на Київській? – запитав інший, «знов прибулий». - Так… Я чув, що вже п’ятнадцятеро вже знайшли собі тут місце – відповів «відпочивальник»- невдаха, - А скільки нас тут протримають, хто знає? - Два тижні, не менше… – відповів я, ще й зауваживши, - дивлячись на остаточні аналізи. «Відпочивальник» аж підскочив, якщо можна застосувати це дієслово у нашому випадку до його реакції. Авжеж, тут не мають звичаю щось різко робити, тим паче підскакувати або бігати. Навіть до туалету - швидко «біжать», не поспішаючи… Треба цей «біг» знімати на камеру, якою користувалися на початку 20 століття, а потім ще й крутити рази в три швидше проектора, щоб досягти принаймні людської подоби руху. А ще в шість разів швидше крутити ручку, коли відновлюється сцена повернення… Таке враження, що тут не діють нормальні фізичні закони Евкліда та Ньютона, а тільки відносна теорія часу і простору Ейнштейна. - Як може завантажений об’єкт рухатися швидше за спорожнілий? - Як можна жити, не відчуваючи себе у часі? Мабуть екстремальні події в житті людей визивають змінення течії часу. Є ж багато випадків, коли люди бачать все навколо себе в уповільненому русі… Це відбувається, коли людина попадає в критичну ситуацію і в неї мобілізується внутрішня можливість змінити час і долю. Гальмуються події і вона бачить кулі в уповільненому польоті або авто, яке має намір розчавити її, та щось виштовхує людину з тієї небезпеки і рятує. Хтось каже, що це божий намір, або спрацьовують людські потаємні резерви у критичні моменти, наче зриваються замки із запобіжників потаємних можливостей. Хоча час може скорочуватися і з інших причин, наприклад - злодії годину йшли вночі, щоб пограбувати пасіку на хуторі, а повернулися за півгодини… від собак втікали. Хоча мені тут здається інше. Нагадує експеримент, коли всовують людей у замкнений від світу простір, де життя починає текти у своєму часі. Здається, що в такому просторі не повинно щось відбуватися і життя має протікати незалежно, як і раніше, попри те, що ззовні все несеться на шаленій швидкості. Так таки так, але! Альберт був правий! Взявши зворотний напрямок теорії відносності, люди у замкненому просторі дійсно починають жити у сповільненому часу, якщо зовнішнє середовище приймає світлову швидкість… Кому це треба? Питання цікаве… якщо бути матеріалістом, то можна прийняти варіант такий, при якому існують чорні дірки, часові завихрення, в які втягується все, крім вищезгаданої кімнати. Чи навпаки, кімнату втягує зі зміненням часу, а решта втікають звідси, як від прокажених. Або… проводиться експеримент над землянами!!!!! Йой… Підсипають, підкидають навмисно в їжу і не треба когось викрадати - все зроблять самі свої ж, браття земляне… А потім підкинуть пристрій для уповільнення часу, який колись знайшов Джеймс Болівар ди Гриз, він же авторитет на прозвище «Стальна Криса» і сидять, ржуть над піддослідними… У нього потім забрали його, із поліції часу. Жартую… А якщо не матеріаліст? Тут зовсім хреново… Будинок з аномальними зонами…
«Тут квіти не ростуть, пісні не заспівають, хіба що ворон чорний над домом пролетить…»
Жах… Ще залишилося уявити души хворих, які ходять по ночах у пошуках туалету. Та врешті все ж, хоч зони і аномальні, але позитивні, типу – «Посидить тут трохи, щоб чого гіршого не вкоїли…». А потім станете трохи боятися, хоч трохи – знати міру в їжі, цінувати час і не бігати, куди заманеться.
7 Вірніше доти, доки я не зміг встати самотужки з пластикового крісла після півгодинного вечірнього перепочинку за бокалом пива. - То що з тобою, друже, ти вже після одного бокалу не можеш піднятися? Старіємо, старіємо… - серйозно пожартував мій друг. - Ага, - кажу, - наче в анекдоті. Випив чоловік з другом дві пляшки горілки, три пляшки пива у генделику, прийшов додому і жінка наполягла на тому, щоб той з’їв тільки-но розігрітий пиріжок. Той з’їв і його відразу вивернуло із середини: «От бачиш, жінко, що то твій пиріжок наробив зі мною…» Як уперед дивився у часі… А взагалі-то мені вже було не до жартів. Руки й ноги почали дубіти, наче у мастило роботу насипали абразивного порошку і треба було через силу пересувати ноги, не кажучи про руки, які ще більше дубу давали… - Що за чортівня якась? Перемерз після ранкової спеки, чи що? – та врешті розпрощалися і кожен пішов до свого дому. Ну що робити, коли все тіло стає однією ходячою болячкою? Як завжди – лягти спати. «Авось» і обійдеться. Проснуся, як інколи, і здоровенький такий собі… Та от російське слово «авось» - воно і є «авось»… Аналогу здається немає в українській мові, щоб так коротко сказати про сподівання на долю у поєднанні з випадком. Якщо поритися у мові, то щось приходить таке, типу: «Поживемо, побачимо», «може і обійдеться», або «якось буде». Англійці більш прямі, без почуттів: «fifty - fifty». Тож «авось», на моє сподівання щодо мене, не прокотило… Проснувшись опівночі, я не відчував ні свого тіла, ні будь-чого, окрім одного – розжареної вогняної хвилі, яка накачувалася на мене від кінцівок у напрямі моєї голови. Не знаю, що більше тепер мене лякає – той пекельний жар, чи хропіння дитини села – Андрія. Його носоглотка змушувала здригуватися штори на вікнах і хвилюватися мінеральну негазовану воду у прозорих пет-пляшках (інші не дозволялися), не даючи спокою мерехтливому місяцю у її віддзеркаленні. Резонуючи у пустій кімнаті, відлуння перетворювалося на ультразвук у четвертому поколінні побічного резонансу, проникаючи під корку головного мозку, змушуючи навіть підсвідомість зникнути у невідомому напрямку.
Я заздрю тим, хто в час нічний, не чує серенади острова сирен, а я прив’язаний, як Одіссей, до ліжка лікарняної палати, та сподіваюся лише на те, що Зевсу скоро це набридне.
Погано, що коли немає чим зайнятись цілий день, приходиться відганяти від себе думки про наступаючу ніч з вислуховуванням невгамовного хропіння. Одне добре – своя біль відходить тимчасово, яку витискує, вичавлює з тебе ще більша біль. На «авось» сподіватися тут марно. Треба щось робити… Тарахкотіння посудом, посвистування та цокання язиком можуть неправильно зрозуміти інші хворі. Треба якось природно пробувати втихомирити вулкан, який знаходиться у стані очікування виверження, то затихаючи до пихтіння, то викидаючи пари з шипінням і клекочучи водяними викидами. А от коли настає момент істини, тобто виверження, – то вибухова хвиля перетворює усі звуки на суцільне пекло, з якого мабуть вискакують навіть найгрішніші души… Щоб втихомирити цю неприродну катастрофу, приходиться йти до туалету і спускати воду з бачка, щоб залити це лихо, або перевернутися на ліжку, щоб створити зустрічний потік звуку, як іноді застосовують пожежники, створюючи випалену зону вогнем. Останній засіб не дуже пробував, бо ще не оклигався від наслідків хвороби і не мав достатньо сил, щоб боротися з тим вогнем власними силами. Іноді допомогали снодійні таблетки, прийняті за дві години до часу «Х». А в інших випадках, частіше одному, було тільки одне – прохання до неба і сподівання на його можливу поблажливість надати мені можливість заснути… або тому Андрію… Врешті всі засинали, гадаючи, що все добре обійшлося на тому… Ха! Ха! Ха! (протяжно і потойбічним голосом ) Я так був набитий почуттями, що вони починали виплескуватися назовні із моїх сновидінь, що комусь мало не вважалося… Я починав балакати з духами цієї палати, розказувати їм анекдоти, іноді посміхаючись і розмовляючи їхніми голосами. Якщо чесно, то не знаю, як вони (хворі) боролися з таким «балакуном». Колись у дитинстві мене «викачували яйцями», та не докачали… А сни частіше кольорові, бувають страшні і смішні, про майбутнє і про минуле… Власно кажучи, не у кінотеатрі все ж, щоб мовчати, побалакати хочеться у снах…
8 Краще б то був сон у ту неділю, коли я прокинувся… а може здалося так, що прокинувся… А може й справді то був він, бо скільки я не намагався привести себе до тями, навіть добре пощипуючи своє тіло (якщо можна це назвати тою дією, коли руки стоять колом), вогонь був сильніший за мої спроби прокинутися. Йому було як слону від укусу комара… Мозкові звивини починали розпрямлятися, тиснучи на очні ямки і випускаючи через вуха залишковий тиск, але інстинкт самовиживання все ж таки переборов затьмарений розум і наперекір йому вирішив боротися за існування. - Дзвони 03, викликай швидку – наполягав інстинкт, - це ще не кінець… - Та як же я викличу, коли пальці не слухаються мене, навіть почесати не хочуть моє майно, а язик хоче вилізти з рота бурчачи, щоб хоч трішки охолонути, та корчить з себе помираючого лебедя? - Не час чесатися - потім будеш, якщо залишиться що чесати. А язика прикуси, щоб знав своє місце - патякає багато, ще й випендрюється на додачу. Радше за все він твій ворог зараз… Здає… - От бач! Рука піднялася, а в дірку диску не може попасти… - Хватай її іншою рукою і попадай, потім разом і крути диска… Тільки слухавку зніми раніше. От мені морока з тобою. Спав собі… - І справді, де ти був раніше? - Де? де? Спав кажу… То в тебе з передчуттям проблеми. - І що мені тепер робити? Де те передчуття? - Крути диска, Шура, крути… - єхидно покваплював інстинкт. - Та кручу. Де те передчуття було? Огов!... Теж спить? - Ні, – обізвалося передчуття. - А що робиш? - Передчуваю… - І що? - Казенний дім… Казенна їжа… - Ти що, ворожиш? – і я завмер, докручуючи першу і останню трійку. - Є різниця? - Тихо, виклик пішов… - Отак завжди – тільки скажеш правду, так мовчи! - Тихо! Швидка? Мені погано… - … - Температура під сорок і все горить і віднімається… - … - Адреса? Коцюбинської 18, квартира 47… Чекаю. - Ну що скажеш тепер, передчуття, га? Мовчиш? - Передчуваю… - І все? - Робота така… - Інстинкт, а ти чого мовчиш? - Сплю… Даля буде... |