  |
КоммунарецВесна невідворотнаМій любий ... Іграшки Літня ніч Травнева громовиця Жанні д'Арк і Елене Чорний кіт Звір Коли мені за тридцять буде Красою вабить осінь золота
|
|
|
Присвячено Б.Ю.9
Мій любий…
Не мине повз тебе стежка, Зранку з’явлюся тихенько, Щоб тебе привітати, любий, Віршик тобі розказати.
Пил нічний з очей твоїх, Піснею ніжно здмухну, Коси розтріпані вербні, В зачіску файну зберу.
Вибач мені за розлуку, Що тебе залишаю часом, З пристрастю, знаю, чекаєш, Кожного ранку на мене.
Я з тобою щодня прощаюсь, Наче назавжди, мій друже, Ти змінитися можеш ззовні, А любити все рівно будеш.
Не ревнуй мене до інших, Ти найдорожчий у світі, Ти натхнення моє і радість, Нескінченна біль і турбота,
Я радію з тобою у свято, І сумую, як хто помирає, Я за тебе в турботі завжди, Навіть у довгій розлуці.
Як, скажи, тебе не любити, Хоч ти взагалі не людина, Просто панельний будинок, Біля якого я прибираю…
Чорний кіт
Упав на землю білий цвіт недбало стомлений від довгого кружляння, шкрябала весна мені ще вчора гілкою даремно у кватирку. - Доволі вже! Забути взагалі бажаю всі обіцянки твої – що маячня! Ще до ранку листям на прощання «Зачекай-но!» - ніби повела.
І так один за шторами самотній ранок літній зустрічав погожий, догорів салют весни - і зблякло, черемшина квітнула недавно… Ну ось і все, чиїсь здійснились мрії, наче крапля зайвої образи, бо минуле - не таке й вже легке, а майбутнє лише: «Зачекай-но!»
Новий народжувався день і сонце очі змусило прикритись сонні, Дивно все змішалось в тій дрімоті - радість, сльози та туга зелена. На підвіконні чутно стало кроки - погляд на собі відчув раптово, Чорний кіт сидів – я здивувався Той мені спокійно: «Зачекай-но!»
Ото, тобі, мовляв і Юр’я день, щоб кіт якийсь до мене обзивався! По мені – то хай би краще нявкав, ніж голосом по-людськи обзивався. А ще очиська, наче дволітрові банки, Лапу догори підняв і має… Ясно, що не кожен день почуєш: «Зачекай-но!» - я до нього…
- Шановний кіт… Вірніше буде пане… Мушу вкоїти собі таке щось зараз… - Вельми шанобливий пане кіт! Змушений Вас якось запитати. - З якої примхи чи нагоди може маєте отут до мене мову? Очі луп - крізь мене, сфінкс неначе таємниче: «Зачекай-но трохи…»
Не бачив ще нахабства отакого - схожий він на Бегемота конче, тільки менше і не дуже товстий, треба все ж обачним бути… - Ображений я вашими думками, - в голосі кота таке відлуння, - Сів отут, нікому не в заваді Може тільки… Зачекай-но…
- Як звали товстого того, ти кажеш - Бегемот? Так в цьому закавика? Прикрість для котів - буває битий кіт за те, що інший з’їв сметану. Назву своє ім’я для спілкування - Фобетор, – а Вас і так я знаю. Крапку вже поставлено над «і» і зачекай, я в метушню не вірю.
- І все ж, чим зобов’язаний, шановний - чом Вам не прилягти деінде? Правда, я люблю котів і кішок, Зрештою, вони не балакучі… - Та годі Вам, це найспівуча мова, мрійно кіт доверху закотив очища… Чули ж, мабуть, як коти співають… Ні, не ті, коти… Та зачекайте!
- Цікаво Вам, чому я опинився поряд тут, в цей день і час, одначе? Наче кіт – коту скажу, людино, - чорний кіт – ваш талісман… Хоча вбачаєте дурню у цьому, в гороскоп загляньте, хоч принаймні, Мусите, хоча Вас не неволять, врешті, зачитайте і чекайте…
- То що з того, що ніби я із ваших, так парирував коту у вічі, - Я свої дерева вже облазив, І занадто спів сумний у мене… - Є правда у твоїх словах, колего, треба іноді перепочинок, я забіг до тебе, щоб сказати, Зачекай, бо час вже не співати.
- Кінець отой весні і полюванню, Мимоволі час кільцем сталевим Души всіх котів у чорну дірку стисне і не буде більше світла… Бувай, мій брате, не журися більше, ніж вимагає в тебе те життя, Зупинись, де час тебе застав і не кричи за мною: «Зачекай!»
Звалився на підлогу я з дивану - чорний кіт спросонку ще вважався… до вікна обличчя притуливши, повний дум і все не міг збагнути. Крізь хмари проривалось літнє сонце, листя тріпотіло за вікном, А за ним кіт чорний Фобетор* Неквапливо йшов собі кудись.
Фобетор* – один з трьох синів сновидінь бога сну Гипноса. Міг приймати вигляд різних тварин. |
Іграшки
Як ми раділи й посміхались, Коли були ще молоді, У сонних рученятах мліли, Які ж щасливі ми були!
Нам заздрило усе подвір’я, Коли ми грались у піску, І потім нас гуртом шукали, А їм кричали – Ось де ми!
Нас полюбляють, як щасливі, В печалі мокрі від сльози, Буває, що і б’ють нещадно, Не зрозуміло лиш - за що?
Ми як і всі, старіємо із часом, І вже не маємо той блиск, В руках згадається минуле, Як понесуть в останній путь.
Нас не хоронять зі сльозами, А викидають в смітники, Колись ми вам були потрібні, мабуть, як іграшки, всього... Травнева громовиця
Буяє травень зеленню і цвітом - Заключний акт комедії і драми. Шалений напір свят і слави праці, І сльози на очах, і радість на вустах. Який сюжет! Яка вистава! Який азарт життя! Який сценарій!
Здається, що вже може статись? Навіщо ж так буяв шалений травень? Для чого вперше блискало й гриміло? Хто взяв фату від черемшини білу І квітнули стрункі свічки каштану?
- Та це була прелюдія до «квітки»…
А ось фінал! І ти явилася на сцені… В останній день шаленої весни… В останню мить знесиленого травня… Мій сум, страждання і моє кохання!
Так ось кому так квітнули каштани… Гриміла перша громовиця травня... Оце фінал! Оце вистава! Браво! Звір
На полювання вийшов звір - себе я так вважаю, все більше по ночах блукав, а вдень я відсипався, не тіло жертви полюбляв - шукав я душу людську, впіймавши грався, відпускав – мене це забавляло.
На крилах ночі підлітав, щоб не злякати душу, за ангела прикинусь їй - вона моя до ранку, шукає, невідомо що і я їй пропоную, на вибір – пекло або рай - чого душа бажає?
Спокійні душі сплять вночі і сниться їм приємне, в солодких мріях ще вони - та я на них чекаю, а ті, що маються в житті, не знають дня і ночі, і вже як трапляться мені – хай вибирають долю.
До пекла всі шляхи ведуть – лише один до раю, на перепутті просидиш, життя своє даремно, скарби реальні багажем, затягнуть до болота, з торбами тяжко йти у рай – потрібно озиратись.
У засідці як древній Сфінкс - повіки ледь прикрию, і ось вже бачу, як одна, метеликом пурхає, весела, наче без турбот, на світло прилетіла. - Хай трохи політає ще, у них життя коротке…
Шахерезада, якось раз – казки розповідала, на тисячу і другу ніч таки її забанив, А інша так була кротка, шкода її, аж сумно… - Прости мене і відпусти - стара вмолилась діва
А потім якось навесні, зустрів я Дон Жуана - утішника усіх жінок - неначе бог кохання, receptor* за сумісництвом, rival y mi amigo** - жіночі душі ловелас, як хобі всі збирає.
О, люди! Душу бережіть - хай не блукає світом, тримайте при собі її, але трясіть, як грушу, щоб вдень зморилась, не в ночі і шлях не загубила… - Бо заберу її собі, не кліпну оком жодним.
receptor* (ісп.) – ловець rival y mi amigo** (ісп.) – суперник і мій друг |
Літня ніч
Горів на заході захід, вдаючи марево пожежі, У відблисках його червоне плаття я побачив… А потім… Потім наче в перший раз зашепотів: «Привіт, кохана, як же я чекав на тебе…»
В розчинене вікно закинув аромат жасмин, Принесла ти його на крилах ночі із собою… А потім… Потім наче в перший раз кохав, Які слова переказати можуть перші почуття?
Краплини пристрасті в двобої поєднались, У літню ніч собі таке не дуже важко уявити… А потім… Потім наче в перший раз зашепотіла: «Коханий мій, таке буває тільки із тобою…»
Погас на заході захід, усе на ніч перетворилось, Ті зустрічі в житті обох - були і перші, і останні… А потім… Потім цілих двадцять років шепотіли: «Які ж були, ті літні ночі… дивні … »
Жанні д’Арк і Елені
Ті ж самі сонце, небо, хмари сталі, І очі, як тоді, зелено-карі, Із темряви благають на розраду - Бодай, хоча б якусь, надію мати…
Тоді так само, невблаганне сонце, З очей сльозу від болю не сушило, Авжеж, колись вся сяяла у славі - Мабуть, вже сильно сонце засліпила…
Тоді так само, неприхильне небо, Мольбу останню на губах не чуло, Авжеж, колись гриміла моя слава – Мабуть, вже сильно небо оглушила…
Тоді так само, непорушні хмари, Прощальний жест руки не помічали, Авжеж, колись злетіла моя слава - Мабуть, занадто піднялась за хмари…
Хіба у славі, як здавалось, справа, То вирок мій і долі підкорилась, Не перша я і вже когось чекають - Ті ж самі сонце, небо, хмари сталі … Коли мені за тридцять буде
Ось-ось мені і буде двадцять, як мало, Боже, бачила я ще… А небо - не таке, як вчора синє, і сльози вже, не перші, на очах… Хто б знав, чому мені так сумно, чому у серці спокою нема? Тож нещодавно… ще кохали - і всі носили, навіть на руках… Сини лев’ячи, як два лиси, мій спадок пестили в думках, хрестилися рукою однією, а іншу - пхали до кишені. Дитинство скралося поволі, отроцтвом ера почалась нова - такий вже час... такі вже люди, проблема та ж – батьки і діти… У битві скинуто дракона, нові вітри повіяли старим, із натовпом майдан качався: - Дракон помер! - І довгих йому літ! З Гори спотворений вважався, усім месією, чи принцом на коні, і закатавши рукави до справи, руками чесними, як міг, навчав. Усі собі бажали щастя, також вбачала в цьому я своє, ішли вперед… і стоячи на місці, все більше озиралися назад… Хоч громовиця не вдаряла, та дерево не принесло плодів, усе майнуло, як примара, і переможець впав перед другим. Не в добрий час я опинилась, в фаті весільній під вінцем, бо поряд… переможець у законі , слинить, ще не роздягнуту мене… Його дружко, як фат немовний, все безприданницею звав мене, тепер обчислює прибутки - щоб завтра вже йому, жилося краще. З мене зробили ту причину, якою можна підганяти всіх – а я хочу… щоб вже сьогодні, хоч трохи мною тішився народ… А ще… щоб в хату повернулись, не тільки діти – ластівки також, гніздо звели під рідним дахом, і місця вистачало би для всіх. Щоб хата, де Шевченко народився, не був музейний експонат, а кожний в ній… (і то вже добре) знайшов частинку совісті собі… Коли мені за тридцять буде, скоріше, мабуть, що і більше, згадаю всіх своїх «колишніх»… і хай їм Бог, як схоче, допоможе…
Красою вабить осінь золота Красою вабить осінь золота, та щось в душі лунає блюзом сумно, мабуть тому, що вже не вперше так, прийде вона і кожен рік зникає.
Хоч посміхнеться іноді мені, і ніжно приласкає на прощання, від того може чую блюз в душі, що вабить, та даремно на останок… |