Коммунарец

1

У діброві понад яром, під могутнім дубом,

На траві сидить Мамай, за козацьким родом,

Наче спить, заплющив очі – тільки це омана,

Ззовні тіло непорушне, десь його душа блукає…

У повітрі зловить запах, звук впіймає вухом,      

Все, що може нагадати, батьківщину рідну, -

Там немає вже зраділих, хто б його зустрінув,

А з минулим перетнутись – хай мине те лихо…

Кінь йому за друга в полі, кобза за дружину,

Друг спасав йому життя, не порвались струни,

Шабля й спис із прапорцем завжди під рукою,

Штоф і чарка, як минущість – то козацька доля…

Аж коса затріпотіла, на плече упала мляво,

Чорні брови піднялися, карі очі заблищали,  

Ніжно притиснув до себе і погладив кобзу,

По щоці збігала, чоловіча сльоза сиротлива…

2

Сум, як сіль з душі, в хвилину відпочинку,

Вийде з серця із сльозою, щоб ніхто не бачив,

Наче ліки чоловіку - благодатна Божа милість,

Щоб повік козацьке серце, каменем не стало.

Наче дощ пройде травневий, змиє чорну тугу,

Небосхил блакиттю, віджене думки зрадливі,

У смарагді буйна зелень, до життя покличе,

Защебече соловейко в гаї, про своє кохання.

Чарку із п’янким узваром підніме до сонця -

Щоб світило Україні, потім до землі опустить,

Щоб не забувати - хай земля всім пухом буде,

Правою хреста положить і неспішно вип’є.

Кобза вже потерта з часом, струни застарілі,

Але люба серцю мила, як колись коханка,

І співає він для друга, гривою трясе який,

Бо розумними очима, козака жаліє він…



3

Коне, коне, друже мій, вірний і сердешний,

Знаєш справжнє ти ім’я, як мене назвати,

Та не скажеш ти нікому, навіть запитають,

Помирати будеш з біллю, та мене не зрадиш.

Як нарік себе Мамаєм –  п’ять  років минуло,

Щоб ніхто не взнав як звали - але пам’ятали,

Хай не знають все про мене, може полегшає,

Бо як взнають - то у храмі, будуть малювати.     

Не тікав я від роботи, все ж робив як треба,

Із натхненням працював, так як книжка пише,

Тільки не зібрав скарбів - все моє з собою,

А кому замало сталось - хай собі збирає.

Час від часу серце йокне, як зозулька з лісу,

І рахую, скільки ж то мені, залишилось жити,

А воно, хоч  і з рубцями, б’ється без упину,

Ще багато удовиці, треба накувати…

4

Заспіваймо, козаченьки, поки ще ми живі,

Бо не вмерла ще Вкраїни ні воля, ні слава,

А як вмру, то поховайте, мене серед поля,

Щоб не знали вороженьки, де моя могила. 

Від Ітіля до Царграду, могилки козацькі,

Волинян й север’ян, як братів ховали -

Бо за Русь єдину бились, із Великим Князем,

На щиті або з щитом, з битви повертались.

Вже було не добре в хаті, по куткам тягнули,

От біда сама не забарилась і орду проспали,

Налетіла чорна хмара, наче сарана зі сходу,

І надовго руським людям болю причинила.

Познущались, повбивали, в неволю забрали,

Стали люди, наче звірі, одне одного лякатись,

А хто духом не запав - прихисток знайшов,

У лісах волинських й болотах поліських.

5

Сила силена людей повернулася наче додому,

Звідки князь колись Олег за собою кликав,

Харалужними мечами славу йому здобували,

Дике поле й Тмутаракань мирно обживали.

Не від гарного життя того, назад потяглися,

Багатьом земля сарматів домівкою стала,

Звідти Русь колись свої кордони визначала,

І далеко аж на заході до Сяну простягалась.

Галицько-волинський край мені як рідний,

Непокірний ворогам – ні литовцям, ні ятвягам,
Завойовникам усесвіту отим, дулю показав,
Бо шанує тільки він - мужніх й працьовитих.

Там, де Вілія повільно, із-під Шумська витікає,

Пісня козака Мамая річку квапить й підганяє, 

Поки в море, наче ніч, не впаде Понтійське,

Де можливо у прибої і вона почує…

6

Повертатися в дитинство - всім приємно завжди,

У думках та мріях наодинці, з почуттям у часі,

Не такі й сумні вже стануть наче, зморшки на чолі,

Як приємні спогади нахлинуть, з серця до душі.

Тільки усмішка сумна від того, що казав у річки,                     

Горинь cкаламутила бажання, як верба писала,

Все поплило за водою, загубилось десь у світі,

Може й добре, що не взнають, про юнацькі мрії.

Бажано в роки отроцтва лаштувати все під себе,

Від таємного кохання до повчання над батьками,

Може так воно і треба - тільки от пуття немає,

Та безглуздо сподіватись, що воно так буде далі.

Все минуще в цьому світі, вороття немає тому,

І чим далі, тим дорожчі, будуть мати з батьком,

Все тому, що їх турбота – щира і не примусова,

Так було в часи минулі, не мине й майбутнє.