1
У діброві понад яром, під могутнім дубом,
На траві сидить Мамай, за козацьким родом,
Наче спить, заплющив очі – тільки це омана,
Ззовні тіло непорушне, десь його душа блукає…
У повітрі зловить запах, звук впіймає вухом,
Все, що може нагадати, батьківщину рідну, -
Там немає вже зраділих, хто б його зустрінув,
А з минулим перетнутись – хай мине те лихо…
Кінь йому за друга в полі, кобза за дружину,
Друг спасав йому життя, не порвались струни,
Шабля й спис із прапорцем завжди під рукою,
Штоф і чарка, як минущість – то козацька доля…
Аж коса затріпотіла, на плече упала мляво,
Чорні брови піднялися, карі очі заблищали,
Ніжно притиснув до себе і погладив кобзу,
По щоці збігала, чоловіча сльоза сиротлива…
2
Сум, як сіль з душі, в хвилину відпочинку,
Вийде з серця із сльозою, щоб ніхто не бачив,
Наче ліки чоловіку - благодатна Божа милість,
Щоб повік козацьке серце, каменем не стало.
Наче дощ пройде травневий, змиє чорну тугу,
Небосхил блакиттю, віджене думки зрадливі,
У смарагді буйна зелень, до життя покличе,
Защебече соловейко в гаї, про своє кохання.
Чарку із п’янким узваром підніме до сонця -
Щоб світило Україні, потім до землі опустить,
Щоб не забувати - хай земля всім пухом буде,
Правою хреста положить і неспішно вип’є.
Кобза вже потерта з часом, струни застарілі,
Але люба серцю мила, як колись коханка,
І співає він для друга, гривою трясе який,
Бо розумними очима, козака жаліє він…
3
Коне, коне, друже мій, вірний і сердешний,
Знаєш справжнє ти ім’я, як мене назвати,
Та не скажеш ти нікому, навіть запитають,
Помирати будеш з біллю, та мене не зрадиш.
Як нарік себе Мамаєм – п’ять років минуло,
Щоб ніхто не взнав як звали - але пам’ятали,
Хай не знають все про мене, може полегшає,
Бо як взнають - то у храмі, будуть малювати.
Не тікав я від роботи, все ж робив як треба,
Із натхненням працював, так як книжка пише,
Тільки не зібрав скарбів - все моє з собою,
А кому замало сталось - хай собі збирає.
Час від часу серце йокне, як зозулька з лісу,
І рахую, скільки ж то мені, залишилось жити,
А воно, хоч і з рубцями, б’ється без упину,
Ще багато удовиці, треба накувати…
4
Заспіваймо, козаченьки, поки ще ми живі,
Бо не вмерла ще Вкраїни ні воля, ні слава,
А як вмру, то поховайте, мене серед поля,
Щоб не знали вороженьки, де моя могила.
Від Ітіля до Царграду, могилки козацькі,
Волинян й север’ян, як братів ховали -
Бо за Русь єдину бились, із Великим Князем,
На щиті або з щитом, з битви повертались.
Вже було не добре в хаті, по куткам тягнули,
От біда сама не забарилась і орду проспали,
Налетіла чорна хмара, наче сарана зі сходу,
І надовго руським людям болю причинила.
Познущались, повбивали, в неволю забрали,
Стали люди, наче звірі, одне одного лякатись,
А хто духом не запав - прихисток знайшов,
У лісах волинських й болотах поліських.
5
Сила силена людей повернулася наче додому,
Звідки князь колись Олег за собою кликав,
Харалужними мечами славу йому здобували,
Дике поле й Тмутаракань мирно обживали.
Не від гарного життя того, назад потяглися,
Багатьом земля сарматів домівкою стала,
Звідти Русь колись свої кордони визначала,
І далеко аж на заході до Сяну простягалась.
Галицько-волинський край мені як рідний,
Непокірний ворогам – ні литовцям, ні ятвягам,
Завойовникам усесвіту отим, дулю показав,
Бо шанує тільки він - мужніх й працьовитих.
Там, де Вілія повільно, із-під Шумська витікає,
Пісня козака Мамая річку квапить й підганяє,
Поки в море, наче ніч, не впаде Понтійське,
Де можливо у прибої і вона почує…
6
Повертатися в дитинство - всім приємно завжди,
У думках та мріях наодинці, з почуттям у часі,
Не такі й сумні вже стануть наче, зморшки на чолі,
Як приємні спогади нахлинуть, з серця до душі.
Тільки усмішка сумна від того, що казав у річки,
Горинь cкаламутила бажання, як верба писала,
Все поплило за водою, загубилось десь у світі,
Може й добре, що не взнають, про юнацькі мрії.
Бажано в роки отроцтва лаштувати все під себе,
Від таємного кохання до повчання над батьками,
Може так воно і треба - тільки от пуття немає,
Та безглуздо сподіватись, що воно так буде далі.
Все минуще в цьому світі, вороття немає тому,
І чим далі, тим дорожчі, будуть мати з батьком,
Все тому, що їх турбота – щира і не примусова,
Так було в часи минулі, не мине й майбутнє.